Читати книгу - "Мене називають Червоний"

певного часу в Тебрізі я видавав книжки на замовлення османських пашів, валі й стамбульських ходатаїв. Взявши наперед гроші в замовників, я виловлював тих художників і каліграфів, котрі, нарікаючи на війни та османських вояків, ще не покинули місто й не виїхали до Казвіна[14] або інших перських міст. Далі я замовляв тим великим майстрам, з їхніми скаргами на безгрошів'я й на свою непотрібність, написати, розмалювати та зшити аркуші. Нарешті створена у Тебрізі книжка відсилалася до Стамбула. Якби не любов до гарної книжки та розпису, які почерпнув у молодості від тітчиного чоловіка, ніколи б не захопився цією справою.

На вулиці, що вела до базару й де раніше жив батько моєї коханої, була перукарня. В ній досі працював той самий цирульник, сновигаючи серед тих-таки дзеркал, глеків для води, бритв і намиленого волосся. Ми зустрілися поглядом, але чи впізнав він мене — не знаю. Потішно було дивитися, як усе ще гойдається туди-сюди підвішений до стелі дзбан, наповнений гарячою водою для миття голови, він виписував у повітрі ту ж саму дугу.

Деякі вулиці й квартали моєї молодості за дванадцять років зникли, згорівши дотла. Де-не-де там валують здичавілі пси. Вештаються, лякаючи дітей, божевільні. А подекуди виросли пишні палаци, що вражають приїжджих, таких, як я. Вікна там з найдорожчого венеційського кольорового скла. В сяйві ліхтарів, що звисають з високих стін, я побачив ошатний двоповерховий будинок, зведений за час моїх мандрів.

Подібно безлічі інших міст, у Стамбулі гроші стрімко втратили свою вартість. Коли я їхав на Схід, за один акче[15] пекарні продавали величезну хлібину вагою з чотириста дирхемів[16]. Коли ж повернувся додому, за ці гроші можна було купити лише половину хлібини, далеко не такої смачної, як раніше. Якби моя покійна мама почула, що за дюжину яєць треба платити три акче, вона сказала б: «Тікаймо звідси в інші краї, поки капосні кури не напаскудили нам на голову». Але я знаю: гроші знецінилися всюди. Чув, ніби трюми торговельних суден з Голландії та Венеції вщерть заставлені скринями цих фальшивих монет. Здавна монетний двір зі ста дирхемів срібла карбував п'ятсот акче, тепер, через нескінченні війни проти Сефевідів, з того самого шматка стали карбувати вісімсот акче. Яничари[17], почувши, що здобуті ними гроші викидають у затоку, мов гнилля з овочевого причалу, обложили султанський палац, неначе ворожу фортецю.

Проповідник Нусрет теж зажив слави в пору панування аморальності, дорожнечі, злочинності та грабунків, оголосивши себе нащадком Магомета й ведучи бесіди у мечеті Беязит[18]. Ерзурумієць, як його називали, відкрито говорив про напасті, від яких потерпає Стамбул упродовж останніх десяти років: згорілі квартали Бахчекапи й Казанджилар, чуму, що кожного разу, прокотившись містом, залишає десятки тисяч трупів, відсутність будь-яких бажаних результатів у війні з Сефевідами, всупереч палким закликам, а також про заколоти християн на заході країни й повернення ними собі назад невеличких укріплень, про зміну дороговказів пророка Магомета й відступництво від настанов Куран-и Керіму, про те, що в текке[19] грає християнська музика, а на ґяурів[20] ніхто не звертає уваги и ті, не криючись, торгують вином.

Такі вісті почув я від торгівця квашениною й маринадом. Він із хвилюванням розповідав мені про Нусрета з Ерзурума й бідкався, що фальшиві гроші, нові дукати[21], флорини[22] із зображенням лева, акче, де все меншає срібла, заполонили ринки подібно масовому поверненню в рідні краї черкесів, абхазців, боснійців, мінгрелів, грузинів, вірменів, якими кишать вулиці. Він запевняв, що такий хід подій тягне за собою жахливий занепад моралі, та що з цього болота людині не виборсатись. Розпусники й бунтарі збираються в кав'ярнях і до ранку збавляють час теревенями. Всілякі пройдисвіти, голі й босі, схиблені на опії, заявляючи, що шлях до Аллаха пролягає через Календері[23], в текке до ранку під музику заганяють собі в тіло гострі шпиці, а накоївши всякого неподобства, злягаються один з одним та ґвалтують хлопчиків.

До мене долинула солодка мелодія уда[24]. Не збагну: чи то я пішов на його звуки, чи мене змусило піти звідси збентеження, викликане спогадами й надіями, чи то мені стало нестерпно слухати далі гіркі нарікання торгівця. Якщо вашому серцю дороге якесь місто, якщо ви постійно блукаєте його вулицями, то навіть після багатьох років розлуки не лише душа, а й тіло впізнає ті вулиці. Коли вас змагає смуток, коли похмуро ляпає мокрий сніг, ноги самі винесуть вас на улюблене верхів'я.

Так і я, залишивши позаду ринок Налбант, біля мечеті Сулейманіє[25] дивився на сніговицю в Халічі. Дахи з північного боку, закутки веж, де свистів північно-східний вітер, — усе побіліло. Невідомий корабель, привітавши мене своїм «фр-фр», підплив до берега. Свинцево-туманні кольори його спущених вітрил зливалися з поверхнею затоки. Кипариси, чинари, панорама дахів, вечірній сум, голоси з кварталів унизу, крики дітей, які гралися на подвір'ї мечеті, злились у моїй голові в єдине ціле, і, позбавляючи усіляких сумнівів, навіювали відчуття, що я не зможу жити ніде, окрім цього міста. І в якусь мить здалося: забуте з літами обличчя коханої ось-ось постане перед очима.

Я зійшов униз і розчинився в натовпі. Нарешті після вечірнього азану[26] втамував голод у м'ясній крамниці. Її власник із співчуттям дивився, як я їм, неначе на кота. Я ж уважно вислухав усі його монологи. Потім за вказаним ним напрямком та із перейнятим від нього натхненням після того, як Стамбул цілковито огорнула темрява, звернув на одну з вузьких вуличок за Есір-базаром і знайшов там кав'ярню.

Всередині було людно й задушно. Відбувалося дійство, подібне до баченого мною в Тебрізі, в інших перських містах. На підвищенні біля вогню сидів меддах[27], якого в Персії називають пердедар. Поруч із ним висіло зображення собаки, намальоване поспіхом, проте вправно, на грубому папері. Меддах провадив розповідь від імені пса, час від часу киваючи на малюнок.

3. Я — пес

Гляньте, які довжелезні й гострющі мої зуби, ледве в пащі вміщаються. Знаю, що надають страхітливого вигляду, але мені вони до вподоби. Одного разу якийсь різник, побачивши, які вони великі, вигукнув: «Ей, це не пес, а кабан!»

Тоді я так укусив його за ногу, що там, де закінчується жирне м'ясо стегна, наткнувся кінцями зубів на кістку. Для собаки немає більшої втіхи, як із гарячим завзяттям та гнівом, що випліскуються зсередини, вп'ястися зубами в мерзенне тіло ворога. У такі жадані