Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

І, під’їхавши впритул, обійняв Дона.

Забрязкало й заскреготіло так, наче то обіймалися не лицарі, а два порожніх відра.

Обернувшися до Грайлика, незнайомець спитав:

— Кого маю честь бачити?

— Ви маєте честь бачити мого юного друга, початкуючого лицаря віконта де Грая.

Грайлик почервонів.

— Оу! Прекрасно! Прекрасно! Тоді надзвичайна новина, якою я з вами хочу поділитися, буде цікава й для нього.

І він замовк, дивлячись на Дона багатозначно.

Дон дивився на незнайомця, усміхаючись, і чекав.

Але той мовчав.

І Дон не витримав:

— Так що сталося?

— Ви знаєте, що сьогодні в гості до принца Бо-Бо мала приїхати принцеса Шах-Шароня?

— Знаємо.

— А що вона не приїхала — знаєте?

— Знаємо.

— А чому не приїхала — знаєте?

— Знаємо. Її викрав граф Чужекало-Хочукало.

— А де зараз принцеса — знаєте?

— Ну… мабуть, у замку графа,

— Ха-ха-ха! — засміявся незнайомець, весело потираючи руки. — От і не знаєте! Не знаєте! Нема принцеси у графа! Нема!

— А де ж вона?

— Оце і є незвичайна новина! Принцесу перехопив князь Дражнило-Насміхальський і повіз у свій маєток. От! Пробачте, поспішаю до шаха Шах-Шараха. Кажуть, він уже дізнався про викрадення принцеси і призначив нагороду за ЇЇ повернення — мільйон золотих дукатів. Хочу уточнити. До побачення! — Незнайомець пришпорив свого коня і помчав по дорозі.

— Хто це? — спитав Грайлик.

— То маркіз Крутій-Хитрило. Звичайно, йому вірити не можна, але… хто його зна… Більша частина з того, що він казав, — правда. І те, що принц Бо-Бо запросив принцесу, і те, що вона не приїхала, і те, що її викрав граф Чужекало-Хочукало, й те, що шах Шах-Шарах уже знає про це (служниця Ципа-Дрипа, яку ти звільнив, йому, звичайно, розповіла). Отже — все може бути… В усякому разі треба швидше їхати до графа Моєкала-Недамкала. Там дізнаємося.

РОЗДІЛ V

Граф Моєкало-Недамкало.

Важливе завдання

Нарешті вони виїхали з лісу і зупинилися перед величезною залізною брамою, замкненою на безліч здоровенницьких хитромудрих замків. Зверху донизу брама була завішана тими замками.

Дон підійшов і натиснув кнопку дзвоника. І одразу задеренчало так гучно й оглушливо, що вони аж поприсідали.

Вмить одчинилося у брамі маленьке кругленьке віконечко і з нього визирнуло перелякано-пильне око охоронця:

— Хто там?

— Та я! Не бачиш, чи що? Одчиняй! От іще! — сказав Дон.

— А то хто? — око вибалушилося на Грайлика.

— То мій друг, початкуючий лицар віконт де Грай.

— Одну хвилинку. Зараз спитаю, чи можна, — і віконце зачинилось.

Минуло хвилин п’ятнадцять, не менше.

За цей час тричі відчинялося кругленьке віконечко у брамі, і кожного разу чиєсь інше око перелякано-пильно визирало й мовчки дивилося на Дона і Грайлика.

Нарешті заклацали-заскрипіли численні клямки й замки, заскреготіли, відчиняючись, маленькі клепані залізні дверцята у брамі, і голос охоронця промовив:

— Заходьте!.. По одному!.. Коней лишайте.

Вони припнули коней до конов’язі біля брами, і спершу Дон, а за ним і Грайлик пройшли через дверцята.

Навколо всього палацу пліч-о-пліч суцільною стіною стояли вартові: списи наїжачили — не підійти.

А біля дверей вартові стояли аж у три ряди. Коли Грайлик проходив, навіть подряпався об гостряки списів.

У напівтемному залі їх зустрів граф — товстий, очі витрішкуваті, рот зубастий, руки довгі, загребущі.

Не привітався, не усміхнувся, а одразу:

— Що хочете? Що треба? Не дам! Моє! — і цупкими павукастими руками почав хапати й притискати до грудей то одне, то інше.

«Точнісінько як Сашко Чеберяка з нашого будинку», — подумав Грайлик.

— Не хвилюйтеся. Нічого нам, графе, не треба, — лагідно мовив Дон.

— Тоді давай, кажи! — і граф наставив велике волохате вухо.

Дон зашепотів щось у те вухо.

А Грайлик подумав:

«Як це — «не треба»? А лати для мене? Він же казав… Ми ж спеціально приїхали».

У цей час позаду хтось тихенько кашлянув.

Грайлик обернувся і встиг помітити, як з-за колони визирнув і одразу сховався барон Менших-Ображайло.

«Тю, — подумав Грайлик. — Звідки він тут узявся і чого ховається?»

Тим часом граф Моєкало-Недамкало просто свердлив Грайлика очима, слухаючи, що говорить йому на вухо Дон. І кивав головою, примовляючи:

— Ага… Ага… Ага…

Хвилини три він отак агакав, киваючи, і нарешті сказав:

— Правильно. Розумно. Узгоджено. Погоджено.

Дон був явно задоволений собою.

— Ходімо! — сказав він Грайликові.

— Куди? — не зрозумів Грайлик.

— Є дуже важливе завдання, яке маємо виконати.

— А як же… з латами? — тихо спитав Гр айлик.

— А тоді й лати будуть. Усе буде! — теж тихо відповів Дон.

Вони вийшли з палацу і пішли назад до брами. Пройшли через дверцята, які довго відмикав їм охоронець, сіли на коней і поскакали.

— А що за таке завдання важливе? — спитав нарешті Грайлик.

— Як добре, що я тебе зустрів, дорогий друже! — урочисто промовив Дон. — Справа в тому, що маркіз Крутій-Хитрило на цей раз сказав правду. Князь Дражнило-Насміхальський таки перехопив принцесу Шах-Шароню. І заточив її у неприступну вежу-здоровежу. Врятувати її можемо тільки ми з тобою. Вірніше — ти. У вежі-здоровежі на самісінькій горі є маленьке віконечко, через яке дорослий не пролізе аж ніяк. Вся надія на тебе. Ти пролізеш і виведеш через віконце принцесу. А я драбину триматиму. Сподіваюсь, ти не відступиш, не злякаєшся?

— Та ні. Чого це… — Грайлик навіть почервонів від такого припущення. Потім подумав і сказав:

— Я-то, може, й пролізу. А принцеса ж як? Вона ж доросла.

— Яка там доросла! — махнув рукою Дон.

— То вона дівчинка? — вразився Грайлик.

Йому чогось стало приємно від цієї новини.

— Авжеж. Така, як ти.

— А нащо ж вони її тоді викрадають? Я думав для того, щоб одружитися. Як це завжди у казках робиться.

— Яке там одружитися! — знову махнув рукою Дон. — Тут справа серйозніша. Чарівна справа. Той, кому усміхнеться принцеса Шах-Шароня, на все життя стане щасливим, всемогутнім і непереможним. От вони й стараються. Але зробити, щоб принцеса усміхнулася, — теж важко. Принцеса ще нікому, крім батька, по-справжньому не усміхалася. Тому шах Шах-Шарах такий багатий і могутній.

— А граф Моєкало-Недамкало — що? — благородний? Хоче врятувати принцесу? — Грайлик недовірливо глянув на Дона. — Ви ж з ним шепотілися, і він весь час агакав. Значить, погоджувався з вами.

— Ні,— усміхнувся Дон. — Він не дуже благородний. Він хотів би, щоб ми викрали принцесу, а він повернув її шахові. За золоті дукати. Граф Моєкало-Недамкало дуже любить гроші. Але ми його обдуримо. Я домовився з графом, що ми привеземо принцесу до нього, а ми помчимо з нею прямо до шаха Шах-Шараха. Щоб досягти благородної мети, іноді треба трошечки й хитрувати. Це