Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

А поки-що, у «Вечорах», чорт грається, і Гоголь грається. Сам Гоголь до кінця життя часом жартівливо, часом серйозно називає чорта «спільним приятелем». Бісівське несвідомо «водить» героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною. Так само бісівське начало пронизує родові відносини: відьма може бути матір'ю, навіть особливо богомільного чоловіка (Вакули), а батько — злим чарівником, як у прекрасної чорноокої Катерини із «Страшної помсти».

Жінка, як неодноразово свідчать персонажі Гоголя, — джерело бісівського начала. Так відгукуються апокрифічні народні перекази про одвічну гріховність жінки, яка піддалася спокусі змія і тим повергла весь світ у пекло людського гріха. Так само краса, «гарячий» дівочий вид («з біса гарна»), дівоче милування собою, як, наприклад, Оксанине перед дзеркалом («Ніч проти Різдва»), — усе це позначене, особливо в літературній романтичній традиції, чарами зваб, гріховністю переступання межі, що відділяє людське божественне начало і бісівську оману. Нагадування про одвічний людський гріх жіночого тіла загалом лежить в основі багатьох містичних видінь Гоголя.

Межовий світ людського і бісівського несе в собі неминучість страшної помсти. Веселий Карнавал виявляється лише однією з масок Апокаліпсису. Так часом, завмираючи зі страху, немов перед незмигним поглядом залізної маски Вія-Апокаліпсису, часом граючись силою й могутністю, як особа, причетна до сильного народу, Гоголь почувається людиною, якій даровано «мати» свого біса. Адже чорт, за його словами, «такий близький до людини, що без церемонії сідає на неї верхи і править нею, як найслухнянішим конем, змушуючи її робити дурниці за дурницями». При чому, суєтних молодиків свого часу Гоголь називає «щиглями», вони незнайомі з чортом саме тому, що самі нецікаві для нього. Отож, чортівня Гоголя — ознака патріархального, природного й сильного стану і людини, і народного життя, що ним безперечно є для нього старосвітська Україна. Прикметно, що не лише коваль Вакула осідлав чорта, але й Тарас Бульба витанцьовує, сидячи на своєму коні, що зветься Чортом.

Щось трохи бісівське асоціювалося і з самим Гоголем, невеликим, білявим, зі смішним чубчиком («хохолком»), схожим на півника, яким побачили його в Москві й Петербурзі. Російський письменник С. Аксаков, зокрема, казав, що з першого враження йому видалося в Гоголі «щось хохлацьке й лукаве». «Хохол» — таку поблажливу характерну назву чогось окраїнного, дещо крутійського діставали українці в Російській імперії. Власне, «хохол» — це і є те ім'я, що його отримували внаслідок колоніального контракту.

Є. Маланюк говорить про поступове переростання Гоголя в Гоголя, про відмирання його національної української душі та заміну її новою душею — російською, що супроводиться «моральною смертю», «розривом з органічною цілістю», а це означало «механічно розплистися в аморфній неокресленості «Росії».

Однак, думається, ані повного відмирання, ані осягнення нової національної душі в Гоголеві не відбулося. Він залишився українцем в Росії, колоніальною людиною в Імперії. І, можливо, найвиразніше втілив характер не «імперської», а саме «колоніальної» людини. Ім'я такої людини — «хохлик». Що, до речі, тотожне грайливому «чортику», але не дияволу, з яким асоціюється Імперія.

Як прозірливо зауважує Є. Маланюк, Гоголь як аналітик «якось аж автоматично, відбив історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського «дворянства», бувшої провідної верстви народу» (…) Наслідком затрати духу і омертвіння душі — людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини, і в ту порожню оболонку бувшої Людини входить «чорт» того чи іншого пороку, «нечиста сила», яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю — завжди до Бога направленою творчістю».

Отож, вже у «Вечорах» геніальність і природжена моральність та богобоязливість Гоголя спонукають його «викуповувати» свою Малоросію, яку він по-справжньому любив, разом з її поетичністю й історією. Вже друга частина його «Вечорів» пронизана зловісним наростанням почуття гріха, а в «Ночі проти Різдва» Гоголь своєрідно закодовує (як це неодноразово він робить у своїх передмовах) мотив очищення, звільнення від бісівщини. Пресвятий архієрей, милуючись Вакулиною хатою і жінкою з немовлям, ніби освячує присутність божественного в цьому пройнятому бісівством світі. Адже Оксана повторює в житті, своєрідно матеріалізує той образ Пресвятої Богородиці, Матері Божої, який Вакула бачив у царських хоромах. Вона також компенсує, очищає «відьомську» природу матері Вакули — Солохи.

Ще один спосіб освячення божественного у храмі життя — майже натуралістичний портрет чорта, змальований Вакулою «для остраху» побожних людей. Таким чином Гоголь здійснює ряд дуалістичних перетворень, на яких він вибудовує систему образів і колізій у повістях, вміщених у «Вечорах». Саме «до Бога направлена» духовність спокутує гріховність контракту з диявольською силою (Імперією), що виявлялася в надмірі демонізму й бісівщини у гоголівських «Вечорах».

І не лише текстуально, а й життєво Гоголь повертається знову до України після виходу «Вечорів». Так, на початку 30-х років письменник переживав період захоплення історією. Зокрема, особливу цікавість виявляє він до історії України. Чуття історії складалося у Гоголя не так у тиші бібліотек, як унаслідок романтично-естетичного переживання минулого, зокрема у випадку з історією України йому особливо допомагають народні пісні, про які Гоголь друкує проникливу статтю. Все це складається в особливий українофільський настрій і ностальгійно-афективне переживання туги-втечі Гоголя на Гетьманщину (себто в Україну). Саме такими настроями перейняті листи Гоголя до Максимовича, майбутнього ректора Київського університету, а 1833 року — викладача Московського університету.

Ця втеча (яка, однак, не здійснилася, на відміну від багатьох інших — у Німеччину, в Італію) мала свою передісторію. Ще з часів навчання в Ніжинській гімназії князя Безбородька, яка була твердинею виховання й формування вірнопідданого малоросійського дворянства, Гоголь, як і багато інших молодих людей, виховувався на ідеалах служіння «державності», леліючи легенду про Петербург («уві сні й наяву мені мариться Петербург, а з ним разом і служба государству», писав він тоді в листах). Однак після зустрічі з Петербургом, який Гоголь називає підкреслено «наш Петербург», він культивує нову утопію — прекрасної, «бідної моєї України». Петербург — «купа накиданих один на одного будинків, гамірних вулиць, кипучої меркантильності», «цієї жахливої купи мод, парадів, чиновників, диких північних ночей, блиску й ницої безбарвності». Київ натомість — «прекрасний, древній, обітований», «увінчаний врожайними садами, підперезаний моїм південним, прекрасним, чудовим небом, чарівними ночами, де гора обсипана кущами, зі своїми немовби гармонійними кручами, і мій чистий і швидкий