Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

ще не встигли порозписуватися на стінах. Побіжний погляд на поштові скриньки переконує мене, що я на правильному шляху. Взагалі моя практична робота надто часто пов'язана з розшуками всяких адрес, ходінням по сходах, стуканням у двері й формулюванням реплік на взірець: «Ви такий-то?.. Дуже приємно… Я з міліції». На жаль, оте «дуже приємно» не завжди буває взаємне. Але це дрібниці. Гадаю, що зовні я схожий на інкасатора. Тільки я цікавлюся обов'язками людей не у зв'язку з електрикою, а у зв'язку з законами. Хоча цього разу мене й електрика цікавила.

Четвертий поверх, двері ліворуч. Дзвінок. Біля нього — електричний вимикач. Новий, стандартний і цілком справний. Натискую вимикач, аби перевірити, як працює, поки не згасне світло.[4] Потім здійснюю такий же науковий дослід і з дзвінком. За мить двері широко відчинились і на порозі з'явився невисокий чоловік, трохи старший за мене.

Навчіться, до речі, розуміти мову дверей. Якщо двері ледве прочиняються сантиметрів на три, аби тільки господар міг просунути свій підозріливий ніс, це значить, що тут можуть бути підозрілі речі. Коли згадувана конструкція прочиниться трохи ширше, це просто звичайна обережність. А коли двері відкриваються навшир, значить господар — людина гостинна. Мовляв, «прошу, заходьте, що питимете?»

Я справді увійшов, задля формальності недбало показавши своє посвідчення. Господар так само побіжно глянув на документ і як міг зберіг привітний вираз обличчя. Затишний хол. Два крісла, дві м'які табуретки з блідо-рожевою оббивкою. Низенький полірований столик з кришталевою попільницею і фаянсовою статуеткою, що зображає якийсь гібрид сенбернара й коня. На стіні картина — криваво-фіолетовий бузок. У кутку — радіоприймач і телевізор. Червоно-синій чипровський килим. Завіси з великими жовтими квітами. Все нове.

Аби остаточно завершити опис приміщення, можна додати, що хол має троє дверей. Перед одними вартує міліціонер. Відчиняю їх і опиняюсь у невеличкій спальні з одним ліжком. І тут усе нове, за винятком великого фізкультурного плаката, прибитого над ліжком.

— Небіжчик, мабуть, захоплювався гімнастикою, — зауважив я.

— Та ні, — відказав господар, що нерішуче зупинився на порозі. — Це кімната мого старшого сина. Син, знаєте, служить в армії, і тому Медаров оселився у нас.

Я нашвидку оглянув кімнату. Прибрано. Все на своїх місцях.

— Чистенько, прибрано… — пробурмотів я. — Сподіваюсь, ви не порядкували тут після смерті вашого квартиранта.

— Коли було порядкувати… — заперечив господар, ніяково усміхаючись. — Ваші люди тут з тієї ночі.

Що наші люди тут з тієї ночі, це мені добре відомо. Знаю також що знайшли в кімнаті й кишенях Медарова. Взагалі я прийшов сюди зовсім не заради огляду кімнати.

Але особисті враження ніколи не зашкодять. Та й, нарешті, треба ж від чогось починати. Ми знову повернулися до холу.

— Ви непогано влаштувалися, — зауважив я добродушно, сів у крісло й запалив цигарку.

— То все жінка, — відповів господар, переступаючи з ноги на ногу, неначе вагаючись: сісти чи стояти. — Мені ніколи думати про хату, а жінка тільки те й знає, що порядкує.

— Медаров, здається, теж був акуратною людиною, — сказав я й кивнув на двері його кімнати.

— Так, був… — якось нехотя погодився господар.

Потім ще нерішуче потупцявся і додав:

— Може, пригостилися б, га? Що ви п'єте?

— Нічого. В даному разі це скидалося б на підкуп.

— Як хочете, — відповів чоловік і силувано всміхнувся.

— А що пив небіжчик? — попитав я, знову починаючи розмову.

— Мастику. Тільки мастику.

— Гм… А як щодо жінок, гулянок, вечірок?

— Цим не займався. Сто грамів мастики до обіду, сто до вечері — ото уся гульня.

По цих словах господар нарешті наважився сісти в крісло, вловивши, певно, що я не поспішаю йти.

— Ну, сто на обід і сто ввечері — це не багато, — зауважив я так само добродушно. — Хіба що кожного дня… Та не будемо порпатися в особистому житті небіжчика. А чи товариський він був?

— В якому розумінні? — трохи здивувався чоловік.

— Чи приймав гостей, чи сам ходив до когось…

— Де там! Зовсім рідко виходив з дому. І то переважно до ресторану навпроти, де пив мастику.

— З ким же він чаркував?

— Сам один. Завжди сам. А щоб хто-небудь приходив до нього, такого я взагалі не пам'ятаю.

— Так… — кивнув я. — А чому він оселився саме у вас?

— Та як вам сказати… Я був шофером у нього перед Дев'ятим… Точніше — в «Кометі»…

— А що таке — «Комета»?

— Торговельна фірма була… товариство… Три чоловіки ним керували: інженер Костов, Медаров і Танев. Через те й «Комета»: Костов, Медаров, Танев — по одному складу від кожного прізвища.

— Ага… Ну, Костов безслідно зник, це ми знаємо. Медаров також зник, хоч і не так безслідно. А Танев? Де Танев? Отой, третій?

— Де йому бути… — пробурмотів господар, знизавши плечима. — Десь тут, у Софії, певно. Я зустрічав його кілька років тому…

— А тепер?

Співрозмовник заперечливо похитав головою.

— Віддавна його не бачив.

— А не знаєте, Медаров бачився з Таневим?

Знову заперечливий рух.

— І про це нічого не знаю.

Настала коротка пауза. Я особисто звик до пауз. Одначе господареві було трохи незручно.

— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.

— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.

Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.

— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?

Чоловік ствердно кивнув.

— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…

Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.

— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…

Ілієв сором'язливо всміхнувся.

— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…

— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…

— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.

— Про Танева нічого не чув…

— Зовсім нічого?

— Зовсім нічого.

— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…

— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…

— Що ж вони не поділили?

— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й