Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Розгніваний до краю дурним приставанням майстрів, Іполит Матвійович швидше, аніж звичайно, вибіг на ґанок, роздратовано витер об східці багнюку і, відчуваючи непереможний напад апетиту, ввійшов у сіни. Назустріч йому з кімнати вийшов червоний як жар священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір. Підібравши правою рукою рясу і не помічаючи Іполита Матвійовича, панотець Федір помчав до виходу.

Тут Іполит Матвійович помітив надмірну чистоту, новий, разючий безлад нерясної меблі і відчув лоскоти в носі від сильного запаху медикаментів. У першій кімнаті Іполита Матвійовича стріла сусідка, агрономша Кузнецова. Вона зашепотіла і замахала руками:

— Їй гірше, вона щойно сповідалась. Не грюкайте чобітьми.

— Я не грюкаю, — покірно відказав Іполит Матвійович. — Що ж таке сталося?

Мадам Кузнецова закопилила губи і показала рукою на двері другої кімнати.

— Жахливий серцевий напад.

І, повторюючи явно чужі слова, що сподобались їй своєю значущістю, додала:

— Не виключена можливість смертельного кінця. Я сьогодні цілісінький день на ногах. Приходжу вранці по м'ясорубку, дивлюсь — двері відчинено, в кухні нікого, в Цій кімнаті теж, ну, думаю, пішла, мабуть, Клавдія Іванівна по борошно на паску. Вона нещодавно збиралася. Борошно тепер, самі знаєте, як не купиш заздалегідь…

Мадам Кузнецова довго іще розповідала б про борошно, про дорожнечу і про те, як вона найшла Клавдію Іванівну, яка лежала біля кахельної грубки в зовсім мертвотному стані, але стогони з сусідньої кімнати боляче вразили слух Іполита Матвійовича. Він швидко перехрестився трохи затерплою рукою і пройшов до тещиної кімнати.

Розділ II

Смерть мадам Пєтухової

Клавдія Іванівна лежала на спині, підклавши одну руку під голову. Голова її була в чепчику інтенсивно абрикосового кольору, що був в якійсь моді якогось року, коли дами носили «шантеклер» і тільки починали танцювати аргентінський танок танго.

Обличчя Клавдії Іванівни було урочисте, але на ньому не було жодного виразу. Очі дивились у стелю.

— Клавдіє Іванівно! — гукнув Вороб'янінов.

Теща швидко заворушила губами, але, замість звичних для вуха Іполита Матвійовича трубних звуків, він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце йому тьохнуло. Блискуча сльоза несподівано швидко викотилася з ока і, наче ртуть, ковзнула по обличчю.

— Клавдіє Іванівно, — повторив Вороб'янінов, — що з вами?

Але на це знову ні слова. Стара заплющила очі і ледь перехилилась набік.

До кімнати тихо увійшла агрономша і повела його за руку, мов хлопчика, якого ведуть умиватися.

— Вона заснула. Лікар звелів її не турбувати. Ви, голубе, от що — підіть-но до аптеки. Нате квитанцію і довідайтесь, почім пузирі на лід.

Іполит Матвійович у всьому скорився мадам Кузнецовій, відчуваючи її незаперечну вищість у таких справах.

До аптеки бігти було далеко. Немов гімназист, затиснувши в кулаці рецепт, Іполит Матвійович поквапно вийшов на вулицю.

Було вже темно. На фоні мерхлої зорі видніла худорлява фігурка трунних справ майстра Безенчука, — прихилившись до ялинових воріт, він закусював хлібом з цибулею. Тут же поруч сиділи навпочіпки три «німфи» і, облизуючи ложки, їли з чавунного горщечка гречану кашу. Угледівши Іполита Матвійовича, майстри виструнчились, наче солдати. Безенчук образливо знизав плечима і, простягти руку в напрямі конкурентів, пробурмотів:

— Плутаються, туди їх у гойдалку, під ногами.

Посеред Старопанського майдану, біля бюстика поета Жуковського з вирізьбленим на цоколі написом: «Поэзия есть бог в святых мечтах земли», точилися жваві розмови, викликані звісткою про тяжку хворобу Клавдії Іванівни. Загальна думка присутніх тут городян сходилася на тому, що «всі там будемо» і що «бог дав, бог і взяв».

Перукар «П'єр і Костянтин», — а втім, він охоче обзивався на ім'я «Андрій Іванович», — і тут не проминув нагоди виявити свої знання в медичній галузі, почерпнуті з московського журналу «Огонек».

— Сучасна наука, — говорив Андрій Іванович, — дійшла неможливого. Візьміть, скажімо, у клієнта прищик на підборідді вискочив. Колись до зараження крові доходило, а тепер у Москві, кажуть, — не знаю, чи правда цьому, чи ні, — на кожного клієнта окремий стерилізований помазок.

Громадяни протяжно зітхнули.

— Це ти, Андрію, трохи той…

— Та де ж це видано, щоб кожній людині окремий помазок? І вигадає ж!

Колишній пролетар розумової праці, а нині яточник Прусіс навіть рознервувався:

— Дозвольте, Андрію Івановичу, у Москві, за даними останнього перепису, понад два мільйони жителів? Отже, потрібно понад два мільйони помазків? Досить оригінально!

Розмова набирала запальних форм і чорт зна до чого дійшла б, якби кінець Осипної вулиці не показався Іполит Матвійович.

— Знов до аптеки побіг. Кепські справи, мабуть…

— Помре стара. Недарма Безенчук по місту сам не свій бігає.

— А що каже лікар?

— Що лікар! Хіба в страхкасі лікарі? Здорового і то залікують!

«П'єр і Костянтин», що давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко оглянувшись:

— Тепер уся сила в гемоглобіні.

Сказавши це, «П'єр і Костянтин» замовк.

Замовкли і городяни, кожний по-своєму міркуючи про таємничі сили гемоглобіну.

Коли піднявсь місяць і м'ятне світло його опромінило мініатюрний бюстик Жуковського, на мідній спині поета можна було добре розібрати написану крейдою коротку лайку.

Уперше такий напис з'явився на бюстику 15 червня 1897 року, першої ж після відкриття пам'ятника ночі. І хоч як представники поліції, а згодом міліції, старалися, ганебний напис акуратно відновлявся щодня.

В дерев'яних з надвірними віконницями будиночках уже співали самовари. Був час вечері. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлись. Повіяв вітер.

Тим часом Клавдія Іванівна помирала. Вона то просила пити, то казала, що їй треба встати і піти до шевця по святкові штиблети Іполита Матвійовича, то скаржилась на пилюку, від якої, казала вона, можна було задихнутись, то просила засвітити всі лампи.

Іполит Матвійович, утомившись уже хвилюватись, ходив по кімнаті У голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться брати в касі взаємодопомоги аванс, шукати попа і відповідати на співчутливі листи родичам. Щоб розвіятись трохи, Іполит Матвійович вийшов на ґанок. У зеленім сяйві стояв трунних справ майстер Безенчук.

— То як же накажете, пане Вороб'янінов? — спитав майстер, притиснувши до грудей картуз.

— Що ж, можливо, — похмуро відказав Іполит Матвійович.

— А «Німфа», туди її в гойдалку, хіба товар дає! — захвилювався Безенчук.

— Та іди ти до біса! Остогид!

— Я нічого. Я про китиці й глазет. Як зробити, туди її в гойдалку? Перший сорт, прима? Чи як?

— Без жодних китиць і глазетів. Просту дерев'яну домовину. Соснову. Розумієш?

Безенчук приклав палець до вуст, — мовляв, усе розумієм, повернувся і, балансуючи картузом,