Читати книгу - "Дев'ять братiв i десята сестриця Галя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мiсяць свiтив уповнi, зорi наче палали — одна зоря поломнiш вiд другої, мороз був сильний, аж трiщав, снiг хрускав пiд чобiтьми навдивовижу, напрочудо. Навiть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов — iде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилин ки: "Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти?
Скажи, будь ласка!"
На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.
— Ходiм вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькi, — каже вона до других.
Вони пiшли, а услiд їм кричали голосочки i "бувай здоров", i «вернися», i "вертайсь хутче"; а Галя — то вона тiльки вигукувалась: "братик милий, милий братик!" Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.
— I я пiду у наймити! — каже один брат.
— От як! — промовила Галя; а слiзочки закапали одна по другiй швиденько.
— I я! I я! I я! — кажуть усi брати в один голос.
У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.
— Ой, лихо! — покрикнула Галя. — Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаєш? Покид…
Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.
— Годi, Галю, годi! — кажуть брати, — слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.
— Не плач, Галю! — каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. — Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки — одкрий-бо личенько!
— Не хочу чобiткiвi — хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.
— Слухай-бо, Галю… Галочко! — промовляв менший брат, — от яка ж ти недобра! От як мене красню слухаєш!
Одна Галина ручка одпала вiд личенька, й одне очко, повнiсiньке сльозою, зирнуло на братика, i ридання впинилося.
— Помисли лишень, Галю, коли ми усi пiдемо у наймити, так усi чоботи собi покупимо, а тобi вже найкращi, ми усi кожухи покупимо, а вже тобi…
— I я пiду у наймички! — вимовила Галя, i друга ручка одпала вiд личенька, i оченята вже веселенько виблискували у слiзках.
I порiшили вони такеньки усi, щоб iти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидiти на печi, i мiцненький жаль посягав їх по старшому брату. I усi вони дивилися по всiх боках або одно на одного, наче що загубили, без чого не знали, не вмiли, як його бути. Коротенький день прудко бiжав, та їм здавалося, що вiн кiлька разiв повертавсь назад, поки таки дiждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тодi серденятка всi не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати вiн у теплiй хатi i годуватимуть його добре.
— Чуєш? Чуєш? — промовляли брати 'дно до 'дного. — От як йому буде! От як виборної — I Галя погукувала:
"О, славненько! _О, любенько!"
Та чогось у братiв впали голоси їх дзвiнкi, i Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тiльки, а там i стихла. I мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.
На вечерю був кулiш пшоняний, та нiхто до його й не доторкнувсь i нiкого сон не змагав.
— Ви, дiточки, не скучайте за братиком, — почала було мати, та голос ввiрвавсь i змер; вона влилася гiркими гiркими i, як послiплена наче слiзьми, тiльки ловила дiток коло себе, схоплювала, та й поцiлунками всипала, та усе голоснiш-голоснiш ридала.
Пiшли днi за днями й часи за часами, попривикали дiтки, що нема старшого брата, та не перестали про його думати, i сливе щогодинки його згадували то цим, то тим, то знов другим. Тепер уже всякi казки й бувальщини у свято вони покинули, а розмовляли з мамою про брата — у свято мама ходила його одвiдувати i приносила од його вiстi — все вiстi однаковi — що здужає, що служить… I це на усякi лади брали i на усякi лади про це балакали: уявляли собi його хазяїна — знали вони, що хазяїн огрядний чоловiк, кравець сивий, ходить у синiх шароварах i у чорнiй свитцi i шиє сам усякi кожухи й свитки; уявляли собi хату хазяйську — знали вони, що хата хазяйська у три вiконечка, пiд тесовим дашком, а у хатi по бiлих стiнах висять образки — птицi рябоперi, морський розбишака — турок у червонiй чалмi з кинджалами у правицi; уявляли вони собi хазяйку — вони знали, що хазяйка молоденька i усе сидить бiля вiконця та вишива собi очiпки шовками та золотом. I чорну корову хазяйську собi уявляли вони iз рижим телятком; а як розмова заходила про хазяйськi санки та про бiлого коня, так Галя починала розкочуватись з боку иа бiк, наче вона вже сидiла у санках, а бiлий кiнь швиденько вiз санки по грудовому шляшку.
Вони прибиралися, як лiтечко прийде, частенько ходити до брата, як тiльки що весна дихне, пiти його одвiдати. Еге ж! Пiдуть вони до його, побачать його й наговоряться з ним. Що то як хороше буде зобачитися! Що то як дожидать бридко! Що то яка зима укрiпила холодна та люта!
От як у хатцi на луцi думали та гадали про старшого брата i над усе у свiтi жадали iз ним побачитися, i Галя таково вже частенько казала: "Хоч би одним очком поглянути на його", що вже тепер тiльки вона намине "хоч одним очком", усi знали, на що "одно очко" хоче глянути, й зiтхали.
А тим часом хазяїни на старшого брата дивилися за тим тiльки, щоб бачити, чи справний вiн, чи не пустує, i жодного йому словечка не промовили, опрiч якого приказу, грозьби та лайки. I на плацу, коло криницi, де вiн ходив щоранок i щовечiр води брати i де сходилось багато людей, рiдко хто вважав на поважного тихого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев'ять братiв i десята сестриця Галя», після закриття браузера.