Читати книгу - "Останній пророк"

Певно як наслідок того, що молодечий пошук знання та істини зазвичай приносить самі розчарування — дедалі осоружнішим стає і для Єгоханана Єрусалим. Образ цього міста піднесений, контрастний, вражаючий, — отже, суттєвий для архітектоніки твору. «Перед ним іздаля був Єрусалим в опарі з пороху і соняшного сяєва, із своїм сліпучо-білим храмом, на якому палали золоті відблиски металю, із своїми сірими купами домів, перерізаних нитками вулиць»… Блукаючи в заміських полях, Єгоханан відчуває рідну землю як прекрасне тіло, — прекрасне, як та, «що її оспівав цар і пророк» Соломон, — як Суламіта з біблійної «Пісні над піснями». «Тільки серце в неї було хворе… І як прийшла думка про хворе серце, так і стрепенувся Єгоханан. Бо тим хворим серцем був Єрусалим». Згадує він також іншого пророка, що уподібнював це місто до повії Атоли. І скрушно мислить: «Ах, що то було б, якби ввесь нарід знав, що з себе уявляє Єрусалим!..» Ці думки підтверджує йому Симон, ніби старший пророчий учень, а насправді зелот (ім'я, до речі, теж невипадкове: відомо, що апостол Симон спершу належав до спільноти зелотів): «…Але, якщо хочеш залишатися в Єрусалимі на все життя, то мусиш знати, що Єрусалим стоїть цією нещирістю. Тут ніхто не говорить того, що робить». Це — парафраз, на джерело покликається Мосендз в одному з листів, де висловлені гострі й дошкульні, болем перейняті роздуми про… повоєнні перипетії в середовищі українських націоналістів на еміграції: «Казав колись Христос: робіть усе, чого вони навчають, і нічого, що вони роблять».

І тут час сказати про ті параболічні змісти роману, про ту частину його алюзій, які пов'язані з Україною та українством і які дали підставу Богданові Кравцеву (а саме йому ми завдячуємо тим надовго єдиним виданням твору) взагалі резюмувати, що твір цей найбільше — про Україну. На перший погляд це безсумнівна гіпербола, хоч, оперта у передмові на листи письменника, вона таки набуває певної обґрунтованості. Все ж, попри те, доводиться міркувати так: «Комітетові для видання творів Леоніда Мосендза в Торонто» йшлося про кошти на видання, а кошти могли дати люди, що потребували саме таких аргументів. До честі автора передмови — він слушно й доречно згадує тут несприйняття сучасниками вічних тем та образів у Лесі Українки, тим самим і додатково потверджуючи свою тезу, і знімаючи водночас її категоричність. Найвагоміші аргументи у таких випадках варто шукати, безперечно, в самому тексті. В основі параболічності біблійного сюжету — неперебутній філософський сенс подій, проте видобування цього «кореня» вимагає певної інтелектуальної сприйнятливості, чуйності і до того ж залишає простір для індивідуальних версій: що для одного читача дорівнює собі у вербальному вираженні, те для іншого криє прихований сенс, важливіший за буквальний. Приклад такого «прозирання» глибшого змістового плану подає вже перший розділ частини першої роману, де йдеться про давнє суперництво Геброна (Хеврона) і Єрусалима, зверхність гебронців до міста на Сіоні, до столиці. «Навіть вавилонська неволя не знищила цього почуття вищості. Ми, мовляв, уже тоді були вибраним містом, коли ви, сіонці, навіть про істинного Бога не чули, за царя ханаанського віслюка мали, коли в нас був царем Давид». Ближча, конкретніша й актуальніша семантика несамохіть виникає для такого читача й щодо відмінностей між юдейцями і галілейцями, належними до одного народу, але такими неподібними! Чому серед зелотів найбільше галілейців? Бо «…жодного іншого краю не гнітила так доля Ізраелю, як Галілею». А хіба ж мало промовляють сьогоднішньому читачеві вже наведені висловлювання про ті чвари-розколи, про «поділеність» між собою? Наскрізним є і пристрасне оскарження покори (1937 року у Львові вийшла друком Мосендзова збірка оповідей «Людина покірна», змістову домінанту її Б. Кравців схарактеризував як «рішучий спротив проти української покори… непримиренність до ворога… і до всякого відступництва»). Задана біблійною парадигмою, ця параболічність змісту особливим чином активізує читача: розширення, «прирощення» змісту відбувається і за рахунок уже нового, після-авторського досвіду. Ось, приміром, тодішня (подумати лишень!) газета «Acta Diurna». Далі варто зацитувати: «„Acta Diurna“ бачили, чули й знали все, що діється не лише у римському світі, але й у Тракії, Монголії й Індії. Знали навіть, що діється там, де нічого не діялося! Їм були відомі таємниці відносин між молодою мачухою й пасербом, вони знали, хто з ким утримує інтимні взаємини, хто за ким тужить, хто думає розводитися, заручитися чи женитися. Комету, яка грозитиме вірменському цареві, вони бачили перші. Що говорили при дворі партського царя, чули також лише вони, а чутки ловили вже в дверях, або просто видумували. Всі в Римі їх лаяли, всі обурювалися, і всі чекали на середу, коли за одну драхму можна було набути свіжу копицю їхніх небилиць». Можна сказати: яка добра характеристика жовтої преси — на всі часи! А комусь подумається навіть і конкретніше — про цілком певні видання…

Євген Маланюк, за всього характерно-неоднозначного сприйняття Мосендза, називав його «людиною цілком закінченого стилю», а також «уродженим ученим-дослідником». Роман «Останній пророк» у свій спосіб підтверджує обидві характеристики: незмінно вражає його стилістична викінченість і довершеність, особливо гідна подиву в недописаному творі, і його історична ґрунтовність, попри окремі похибки в деталях (як, приміром, ототожнення зелотів і сікаріїв), що також, імовірно і навіть напевно, були б усунуті за щасливішої долі як твору, так і його автора. Частиною цього безталання стало надто тривале фантомне існування роману: окремі примірники давнього і єдиного заокеанського видання в часи незалежності таки дісталися України, твір був відомий у фахових колах, про нього, як і про автора, вже чимало написано… Проте цього, звичайно, замало, аби «Останній пророк» посів належне місце в українській романістиці, а зрештою і в літературному каноні. І лише нині, із цим виданням, він стає незаперечним і значним, навіть унікальним літературним фактом для тих, кому адресувався — для українських читачів.