Читати книгу - "День, що навчив мене жити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ні, це правда, – казала одна. – Повір. Хоча я заблокувала їх наперед. Принаймні за півроку. І, звісно, зарезервувала геть усе. Літак, готель… Комплект.
– Справді, нічого втішного, – відреагувала друга, труснувши головою. – Ти бодай взяла страхування від невиїзду?
– Звичайно, а як же інакше. Три роки тому він уже мене підставив. Тепер я не довіряю.
– На твоєму місці я б змінила контору. З твоїм резюме ти можеш знайти те, що забажаєш. Нехай уже я опинилася в глухому куті…
Якийсь час Райян їх знімав, та безрезультатно. Попереднього тижня він виявив, що вікно його спальні з іншого боку будівлі виходить на садочок молодої жінки, на відстані дев’яноста чотирьох метрів. Далекувато, але з подвоювачем фокуса цілком можливо, якщо й справді є щось вартісне для зйомки. Квартира Райяна на третьому поверсі, без сумніву, розміщена класно. З одного боку будівля виходить на площу якраз на розі з гарним оглядом зверху на терасу кав’ярні, з другого – на низку садочків перед будиночками й багатоквартирними будинками, садочків, де частенько-таки відбувалися круті родинні сцени. Чимало сцен доходило до доленосної планки 12 з 20, Райян сам встановив цей поріг, визначаючи можливість публікації на своєму блозі.
Він ковтнув кока-коли, обвів поглядом терасу. Зауважив невідоме подружжя років п’ятдесяти, яке жваво дискутувало, й скерував на нього камеру.
– Коли я говорю до тебе, маю враження, що звертаюся до воскової статуї.
Райян навів фокус на голову чоловіка: напіврозкаяння, напіввідсутність.
– Хоча на сонці віск має здатність танути, – вела далі жінка. – Ти ж таненню не піддаєшся, бо залишаєшся холодним. Ти радше мармурова статуя. Авжеж, мармурова. Як надгробок. Ти такий же маломовний, як могила. Нездатний до комунікації….
Ці слова викликали в Райяна спалах гніву, й він вимкнув камеру.
Нездатний комунікувати. Цей докір він чув одразу після входження в активне життя з дипломом інженера в кишені. Сім років по тому цей докір все ще звучав у його голові.
Він знову побачив начальника відділу кадрів, із сивою, наче посипаною борошном головою, який лагідно пояснював йому свою сумбурну дурнувату теорію. Існує кілька форм інтелекту, вважав він, хоча не йому про це говорити. Є не тільки раціональний інтелект. Емоційний інтелект також має значення.
Емоційний інтелект… чого тільки не вигадають, щоб заспокоїти придурків… Чому б тоді не бути інтелекту м’язовому, травному, дефекаційному?
Правда полягає в тому, що його звільнили, бо на відміну від інших він не опустився до рівня тупаків, щоб з ними розмовляти. Фактично саме цього від нього й чекали. У царстві кретинів королями почуваються ті, що розмовляють мовою ідіотів. У Берклі чи Стенфорді слід би радше викладати власне її, а не мову «С» чи Visual Basic. У політиці, між іншим, те саме: обирають тих, хто каже людям дурниці, які вони бажають слухати. І чим та мова дурніша, тим ліпше сприймається.
Райян глибоко вдихнув, щоб угамувати тиск. Ще інсульту бракувало. Тоді придурки свого не упустять.
Усе повторювалося щоразу, як він знову прокручував фільм про початок своєї кар’єри. Він переглядав сцени прийому на роботу, що мали місце після його звільнення. Його мучили, випитуючи причини передчасного звільнення. Ті принизливі співбесіди, коли йому ставили особисті, скандально інтимні запитання. Яке відношення мої хобі мають до посади? – хотілось йому закричати. Чи вам не все одно – одружений я чи ні? Він мав би так сказати й одразу послати їх до дідька, зокрема відмовитися від входження в ситуацію, в ці дебільні рольові ігри… І щоразу їхні квапливі, смішні, нікчемні висновки. Стежити за навичками спілкування… Матиме проблеми при роботі в команді… Нездатний комунікувати.
Райян стер останній запис.
Тепер йому доводиться задовольнятися місцем базового програміста, за яке отримує три копійки. Телеробота – єдиний цікавий момент у цій цілоденній роботі, яку він нашвидкуруч робив за півдня.
Весь збаламучений, він зробив три ковтки кока-коли, а тоді обернувся до екрана свого комп’ютера. Сто сімдесят шість лайків і дванадцять коментарів до його останнього посту, відео типа, який чотири рази змінює свою думку, роблячи замовлення, потім пригнічено з’їдає гамбургер, ділячись із дружбаном, що зрештою волів би хот-дог. Чисто тобі довбешка сільського ідіота. Зі сміху можна вмерти.
Його блог «Хроніки Міннеаполіса» забитий подібними сценками. Рекламні транспаранти приносили пару доларів то там, то сям. І то хліб. Він спершу вагався, чи не назвати його «З життя придурків», однак віддав перевагу очевидному посиланню на віддалене місто Сан-Франциско. Фільмував він великим планом, тож розпізнати місцину неможливо. Такий собі спосіб дезорієнтації, щоб мати спокій. Каліфорнійський закон був категоричним: перш ніж знімати в публічному місці, слід отримати попередню згоду всіх відтворених осіб. У Міннеаполісі, в глушині Середнього Заходу, можна вільно фільмувати все, що заманеться.
Отже, він ділився нестримним сміхом з невеликою групою вірних відвідувачів сайту. Оскільки суспільство організовано придурками й для придурків, казав він собі, над ним краще сміятися, ніж горювати й заробити собі виразку.
Завдяки залученості до зйомки мешканців свого кварталу він знав, як їх звуть та епізоди їхніх життєвих історій. Вони здебільшого були нецікаві, гнітючі своєю банальністю й посередністю, та інколи ідіотизм надавав посередності пікантності.
Райян ще раз ковтнув кока-коли й зупинив свій вибір на двох молодих жінках, перед якими стояли великі чашки чаю з хмарками пари. Одна з них збиралася заміж і ділилася з подружкою своїми життєвими планами. Райян не міг стримати усмішки, почувши лагідно-наївний тон майбутньої нареченої. Вона мала в собі потенціал.
Він оптимізував настройки. Відкривши об’єктив на f8, одержав достатню глибину різкості. Апарат чудово демаскував накладні вії та чорні, замазані кремом, цяточки.
– З Бобом ми ділимося всім, – казала вона.
– Тобі пощастило, – відповіла подруга. – Мій Кевін завжди знаходить причину, щоб не прибирати зі столу. Те саме і з застиланням постелі. Мене це, зрештою, дратує.
– Розумію. Ми з Бобом ділимо все: ролі, обов’язки, геть усе. Навіть витрати. Все чітко.
– О, чудово. А у нас жодних правил…
– Візьмімо, наприклад, квартиру, яку ми збираємося купити. Боб мені сказав: «Найліпше розподілити між собою витрати: квартиру запишемо на мене і я щомісяця за неї платитиму. Я все беру на себе. Ти ж платитимеш податки, рахунки, їжу, відпочинок». Він підрахував, що так виходитиме одне на одне, це справедливо, і нам нічого хвилюватися.
– Але… а якщо ви вирішите розлучитися… у нього залишиться квартира… а ти… ти будеш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День, що навчив мене жити», після закриття браузера.