Читати книгу - "Блукаюча у часі"

— Дівочий? Чортівня з цими корпусами, пів години ходжу і ніяк не знайду.

— Може разом пошукаємо?

— Залюбки. — Спустившись до нього, я забула і про пані товстуху і про мерзлу сусідку. Хлопця звали Марк, його фігура говорила за нього: велика кількість годин у спортзалі не пройшла даром, а цей загар, дуже вдало відтіняла біла боксерка та рівні білі зуби. А таким задком можна було монети гнути! Мені вже почало подобатися перебування тут. Він був дуже високий, я була йому по плече.

— Я сама тільки сьогодні приїхала.

— Першокурсниця?

— Не треба цього. Я знаю ці бісики в очах. Першокурсниця не означає легко доступність. Ти то сам перший рік!

— А я й не відмовляюся, я — легкодоступний!

— Фу, як грубо. — Але я всміхалася.

— Де ж цей Фродо, коли він так потрібен! — Марк засміявся.

— Я теж про це подумав. Це місце і справді схоже на Мінас-Тіріт. — Боже, він ще знає, хто такий Фродо і Мінас-Тіріт, все, я попала на гачок. Ми йшли парком, коло кожної доріжки стояли покажчики, нарешті ми знайшли надпис Ч2Б. Завернули. Тиха вузька алея. Ах, не про навчання базікати ж! І зовсім не обов’язково розмовляти. Ну ж бо, мій засмаглий мачо, приступай до рішучих дій. Але він дуже захоплено розповідав, як довго він з татом обирали університет, як приїздили сюди, роздивлялися, що його дід тут теж навчався, бла-бла-бла. Зануда. Нарешті ми дійшли до корпусу. Ну чому, чому такий красень і такий… ботан.

— Наталя, кажуть на території університету є студентський бар і він вже працює. Сходимо ввечері, вип’ємо чогось?

— Підемо.

— Приходьте з Монікою.

— Монікою?

— Так, вона твоя сусідка.

— Ти звідки її знаєш?

— Ми познайомилися коли приїжджали сюди. Вона класна. Що ж, тоді до вечора!

Так може він зовсім і не заблукав шукаючи свій корпус, а хотів завітати до Моніки? Я уявила цього красеня і рядом цю, в плащику, ні, зовсім не підходять. Піду до кімнати, познайомлюся ближче з «класною» сусідкою.

Коли я повернулася до кімнати, Моніка сиділа на ліжку. Вона вже переодягнулася в літній сарафан, довгий аж до щиколоток, з глибоким декольте. Так, тепер я бачу, що знайшов в ній Марк. У неї було довге густе волосся, білими хвилями воно спадало по спині й плечам. Великі, ізумрудного кольору очі яскраво обрамляли густі вії, про такі кажуть очі мигдалевої форми; гарний маленький ніс, пухлі губи, і як додаток, і так вже до ідеального портрета — шлейф позитивної харизми. І цей яскравий сарафан в дрібну квіточку як найгарніше підкреслював матовий колір її обличчя. Я знала, що стою і вирячусь на неї, але заздрість великою рукою душила мене до нестями. Я теж була нівроку, але ця дівчина, немов зійшла з картинки книги про казкових принцес. Ні, крихкою її не назвеш, вона, так би мовити, була в тілі, але ж в якому тілі! Вона теж розглядала мене, але, без інтересу. Це трохи заділо і я сказала врешті «привіт». Моніка кивнула у відповідь.

— Бачу ти вже змінила імідж. — Я почала розпаковувати валізи.

— А це… Так. Ти, мабуть, гадаєш що я ненормальна. — Чорт, в неї навіть голос мальовничий, тихий із нотками хрипоти.

— Та ні. — Я намагалась не дивитися на неї, та в свою чергу підійшла до вікна і відкрила його. Свіже повітря увірвалось до кімнати, може воно хоч трохи розрядить виниклу незручність. Моніка важко видохнула.

— Як гарно на вулиці. Познайомимося. — В одну хвилину із задумливої дівчини вона перетворилася в активну і сповненої щастя подругу. — Нумо допоможу з речами.

— Мене Наталя звати.

— О, так, я чула. — Ми перезирнулися.

— Неприємна особа.

— Не звертай уваги.

— Вона завжди така?

— Зараз так, але колись вона була зовсім інша.

— Так, сто п’ятдесят років тому!

— Їй трошки більше. — Не розуміючи, я глянула на Моніку.

— Жарт. Я знаю її з дитинства. Вона була дуже гарною і доброю.

— А потім що сталось? Клімакс? — По погляду моїй сусідки я зрозуміла, що жарт видався невдалий. — Вибач.

— Багато що сталося. Нелегке в неї видалось життя. Моя тобі порада, завжди роби, що вона тобі каже, не прирікайся, не грубіянь, і вона відстане від тебе.

— Грубіянить вона.

— Так. Є трохи. Ну ти молодець, так їй відповіла.

— Послухала вона тебе ж. Чому?

— Я дочка директорки університету.

— Невже? — І як це прекрасне створіння може бути дочкою того дикобраза фрау Грільди?! — Отже, мені пощастило бути твоєю сусідкою!

— Це твій дядько дуже просив, щоб ти була під пильним наглядом. Так що тобі не зовсім пощастило, до мене відношення ще суворіше, аніж до всіх інших студентів, і мати моя «спуску» мені не дає.

— Мій дядько гад!

— Як ти його любиш.

— Ненавиджу чесно кажучи.

— Ну так, неприємний тип, м’яко кажучи. Він мені відразу не сподобався, потворний гад. — Після цих слів, вона мені по-справжньому сподобалась. Отже, людина, яка змогла розгледіти в моєму дядьку гада, була моїм другом. Моніка подивилась на мене очікуючи реакцію на її слова.

— Вибач якщо…

— Все нормально. О, а ти знаєш такого Марка?

— Я знаю як мінімум п’ятьох Марків.

— І всі високі смугасті красені з усмішкою Кена?

— А цього Марка… — Ми засміялися.

— Так цього.

— Він Чех. Так знаю.

— Він чех? І яким вітром його до нас занесло із Чехії?

— О ні, його прізвище Чех і він із Польщі. Університет, до речі, в нас інтернаціональний. Так що, тут ти зустрінеш людей із різних країн. А ти звідки його