Читати книгу - "Блукаюча у часі"

«Марк!!!!» — Я побачила його непритомним. Декілька метрів від нього лежав чоловік в рясі, який закрив Павла собою. Цей дивний вибух струсив землю. Священик повернувся до мене, я впізнала в ньому Дмитра та зрозуміла, що Моніці не все вдалося, — адже очі священика залишалися крижаними.

З подій на болоті пройшов рік. Університет працював, як і раніше. Його директором був назначений якийсь чоловік з дивним польським акцентом — Януш Ромадонський. Вітольд щезнув. Де він ніхто не знав, поліція оголосила в розшук його, фрау Грільду, пані Шовтенко, Моніку та Альбіну. Ми ж мали надію, що вони всі, окрім Моніки, просто загинули на тому болоті. Адже, що там точно сталося, ніхто не знав. Павло повільно одужав і пригадував тільки деталі, які не мали жодного значення. Дмитро розповів, що бачив душу Моніки, яку Блуд обміняв з ним містами. Він сказав, що тепер вона блукаюча у часі. І там, де зараз перебуває наша Моніка, не краще, ніж у пеклі. Сам же він так і залишився людиною 17 століття і йому важко давалося асимілюватися під наш час. Завдяки моїм грошам, і зв’язкам Марка, ми зробили Дмитру фіктивні документи та влаштували служити в церкві на острові. Місцевий священик теж, до речі, зник. Але згодом, його тіло і рештки тіла Альбіни (які змогли ідентифікувати тільки за аналізом ДНК) та пані Шовтенко знайшли на болоті. Рішенням місцевого комітету було заборонено будь-які вилазки туди. Спуск заблокували, а вхід за церквою облаштували муром.

З Павлом ми залишилися найліпшими друзями. Що ж до Марка, то в мене з’явився шанс і я їм скористалася. Ми утрьох часто спілкувалися з Дмитром і чи не кожного дня бували у нього. Очі священика так і не змінилися, вони мали вицвілий колір, майже як кубики льоду. Тому йому доводилося носити темні окуляри. Ми так і не зрозуміли, чи вдалося Моніці зняти ворожбу, чи Дмитро так і залишався причинним. Пити цілющий відвар, який подарувала мені Леля, він відмовився. Мотивуючи це тим, що Моніка обов’язково повернеться, і тоді, їй потрібно буде його випити, щоб розірвати пута привороту Вітольда. Я погодилася.

— І що ти зараз відчуваєш до неї? — Він опустив свої довгі пишні вії, Моніка мала рацію, говорячи, що гріх священику мати таку зовнішність.

— Ніби ворожіння і не було. Я трохи збожеволів, так, але і досі кохаю жінку, ту, що блукає у часі.

— Моніка казала, що ти приходив до неї, казав, щоб вона нізащо не погодилася на пропозицію Вітольда. Як тобі вдалося вирватися з того полону?

— На жаль, Наталя, я майже нічого не пам’ятаю. Тільки якісь уривки, ніби короткі й неповні сни. Колись, я знаю, мої спогади наповняться і я все згадаю.

«Обов’язково згадаєш і тоді я буду готовий», промуркотів Вітольд. Він сидів в кабінеті директора університету за письмовим столом. Крізь очі Марка він спостерігав за нами. Тепер він мав інше ім’я — Януш Ромоданський і очолював цей заклад. Коли він поверне Моніку, вона нічого не згадає. А за Дмитром і всіма нами буде пильнувати. Тим паче в нього так багато справ. Кадук стогне від голоду.