Читати книгу - "Імперіум"

мух, — коротко кажучи, кокосовий горіх був досконалим. Той, хто харчувався виключно ним, ставав подібним до богів, міг досягти безсмертя. Пристрасним бажанням Авґуста Енґельгардта, та що там бажанням — його призначенням було створити колонію коковорів, їдців кокосів, а себе він бачив одночасно і пророком, і місіонером. Саме з цієї причини він вирушив у південні моря, які звабили вже незмірну кількість мрійників своїм райським покликом сирен.

«Принц Вальдемар» у супроводі диму зі своєї труби тримав курс прямо на Гербертові Висоти. З корми двічі на день виливали в море великі чани з рештками їжі, а тим часом далеко на півдні пропливало узбережжя Землі Вільгельма II, гори Фіністерре, як це нашіптувала Енґельгардту карта, а ще далі — не досліджені й сповнені небезпек землі, на які взагалі не ступала нога німця. Там росло сто тисяч мільйонів кокосових пальм. Енґельгардт не був внутрішньо готовий до цієї майже болісної краси південного моря; промені сонця пробивалися крізь хмари осяйними колонами, надвечір м’яке тепло заповнювало узбережжя і вкривало гірські хребти, які в сутінковому цукристо-фіолетовому сяйві один поперед одного тяглися до безкінечності.

До Енґельгардта наблизився пан у білому тропічному костюмі та пенсне, який попри свою огрядність здавався не таким отупілим, як його колеги, й тієї ж миті Енґельгардт відчув напад майже патологічної сором’язливості, що охоплювала його щоразу в присутності людей, цілком упевнених у собі та безсумнівності своїх діянь. Чи не знає пан, як називаються ті стільці з відкидною спинкою, на яких Енґельгардт та інші пасажири подрімують на палубі по обіді? Енґельгардт, мовчки похитавши головою, опустив її, мовляв, він хотів би повернутися до Шлікейсена, однак плантатор, котрий саме відрекомендувався з ледь помітним поклоном як пан Гартмут Отто, підступив ще на крок, наче мав повідомити важливу таємницю. Шезлонг, щоб Енґельгардт собі затямив, через своє дерев’яне висувне підніжжя називається bombay fornicator.

Енґельгардт не до кінця второпав, йому видавався підозрілим цей каламбур сексуального характеру, хоч він і вважав статевий акт чимось цілком природним, від початку до кінця даним Богом і аж ніяк не частиною гнітючого й помилково інтерпретованого виховання чоловіків. Він вирішив нічого не казати, а просто глянув на плантатора уважно і трохи безпорадно. І тепер уже була черга пана Отто, так би мовити, давати задній хід та, активно жестикулюючи, просторікувати про свої справи в німецькому протектораті. Забудьмо про це, — сказав він і з апломбом опустився на передню частину шезлонга, одночасно послаблюючи комірця, змокрілого від вологого повітря та посиленого потовиділення. Сам він, — підкручуючи на пальцях кінчики вусів угору, вів далі плантатор, — вирушає на полювання за paradisaeidae, райськими птахами, чиє пір'я, як Енґельгардт має знати, в салонах Нового Світу від Нью-Йорка до Буенос-Айреса коштує астрономічні суми. Чи ж птахи залишаються живими, поцікавився Енґельгардт, побачивши, як зручно влаштувався Отто, з чого стало зрозуміло, що немає жодної можливості здійснити, так би мовити, ухильний маневр за допомогою своєї книги. Nota bene, в ідеальному випадку пір’їнки виривають із тільця живого створіння; звичайно, є торговці, які збирають виключно пір’їни, що падають із хвостів дорослих пташок на землю в джунглях; однак сам він, Отто, не вважає ці методи взагалі вартими уваги. На очині пір’їни повинні мати, як своєрідний знак якості, сліди крові, інакше він узагалі їх не купуватиме. Енґельгардт скривився, йому стало трохи ніяково, але в цей момент пролунав гонг до обіду, Отто м’яко та наполегливо взяв його під руку, напосідаючи, щоб той удостоїв його честі пообідати з ним.

Гартмут Отто був, власне, людиною з мораллю, хоча його почуття гідності й виростало з минулого століття, а сам він не мав жодного поняття про новий час, який от зачинався та героєм якого був Авґуст Енґельгардт. Так, звичайно, мисливець за райськими птахами читав прогресивних дослідників природи, наприклад, Альфреда Рассела Воллеса, Ламарка, Дарвіна, з винятковою увагою та прискіпливістю, особливо звертаючись до їхніх таксономічних праць, однак йому не вистачило б не лише віри в модерніста як кумулятивний процес, але й змоги розпізнати та сприйняти радикальний дух, якби він під час подорожі пароплавом зустрів, скажімо, Воллеса чи Дарвіна, ба навіть Енґельгардтове вегетаріанство здавалося йому прокляттям.

Енґельгардт проти своєї волі дав провести себе до столу в салон першого класу. Там вони сіли на важкі, у стилі неоготики, стільці зі спинками, набитими кінським волосом; ковзаючи поглядом по репродукціях голландських майстрів у золочених рамах, Отто махнув малайському стюарду, й Енґельгардтові, всупереч щоденним харчовим звичкам, принесли паруючу тарілку макаронів зі свинячою відбивною під густим коричневим соусом. Із неприхованою відразою дивився Енґельгардт на кусень м'яса, що покоївся перед ним на ложі з макаронів, зблискуючи синюватими краями.

Отто — в принципі, душевна людина — подумав, що, мабуть, його візаві, пасажир другого класу, перелякався, не уявляючи собі, як розраховуватиметься за вельми екстравагантну для нього обідню страву, тому наполегливо припрошував скуштувати відбивну — прошу, прошу Вас, будь ласка, — на що Енґельгардт увічливо, проте твердо відповів по своїй (і водночас Шопенгауеровій та Емерсоновій) совісті, мовляв, дякую, але ні: він сповідує вегетаріанство загалом та «фруктоворизм» зокрема, і чи можна попросити зелений салат, незаправлений, без солі та перцю.

Торговець птахами завмер, поклав прибори, які вже тримав над своєю тарілкою, по обидва боки від неї, придавив смішок, витер верхню губу і вуса серветкою, а потім розійшовся розкотистим, якимось козячим сміхом і пирханням. З очей у нього полилися сльози, далі на підлогу полетіла серветка, а потім розбилася тарілка, і поки Отто знову і знову повторював слова «салат» і «фруктоворизм», його обличчя ставало дедалі більше синювато-червоного кольору, наче він удавився. З-за сусідніх столів підхопилися люди і заходилися ляскати його по спині, щоб звільнити, як гадалося, від кістки, що застрягла в трахеї, а Авґуст Енґельгардт сидів напроти, втупившись у підлогу, з маніакальною швидкістю погойдуючи лівою ногою в сандалії. З камбуза прибіг кок-китаєць із замазаним віничком у руках.

Утворилися дві групи, що почали якнайзапекліше сперечатися (деякі сентенції Енґельгардт чітко почув серед ґвалту), йшлося про його, Енґельгардтове, право відмовитися від м'яса, загалом же мова була про дикунів, якщо їх узагалі, як висловився один із власників плантацій, так ще можна називати. Невже ж усе зайшло настільки далеко,