Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

Бідзаррі. До цієї компанії належали також моя донька Ганна і Лаура Далла Раджоне, дочка Лівіо (1922–2007) — партизана в Умбрії, а потім добровольця дивізії «Кремона», одного із засновників арбореальної (деревної) археології[2], одного з моїх найкращих друзів іще з воєнних часів. Лаура читала значно більше, ніж її однолітки, і вже тоді твердо хотіла вивчати медицину зі спеціалізацією у психіатрії. Вона протягом багатьох років пропрацювала у психіатричних установах Умбрії, а в 2004 році заснувала в палаці Франчиши-ді-Тоді перший державний стаціонарний заклад для лікування людей із розладами, пов’язаними з психічними проблемами харчування. З часом Лаура стала одним із провідних експертів з таких розладів і заснувала інші схожі лікувальні центри у Базилікаті та Ломбардії. Вона дала мені ознайомитися з рукописом своєї першої книжки під назвою «Дім дівчаток, що не їдять: характерні особливості та нові форми психічних розладів харчування»[3] (La casa delle bambine che non mangiano: identità e nuovi disturbi del comportamento alimentare), до того ж попросила мене написати до неї вступ. Я написав сторінок двадцять про історію ідей, пов’язаних з темою їжі. Частково я використав їх у наступному тексті, не намагаючись якимось чином підкреслити полемічні тони, присутні тут і там. ­Зокрема, в мене була спокуса зробити це у зв’язку зі смертю теолога та поетеси Адріани Дзаррі у листопаді 2010 року. Тоді я перечитав її зворушливі вір­ші, які позбавили мене цієї спокуси: «На моїй могилі / не кладіть холодний мармур / зі звично викарбуваними словами брехні, / що надають втіху живим. / Залиште лише землю, / яка навесні напише власний епіграф / свіжою травою».

Уже в той час, коли я жив у Мілані та приятелював з Енцо Пакі та Франко Форнарі, я читав багато книжок з психіатрії; але читати книжки — то одне, а спілкуватися з живими людьми — геть інше. Серед тих, з ким мені довелося познайомитися, спостерігати змалечку за їхнім ростом, я зустрів і таких, що не встояли перед спокусою повної влади над власним тілом і не змогли уникнути трагічного досвіду анорексії. Може, тому, що і мене торкнула своїм темним крилом смерть молодих і несвідомих створінь, я погодився підготувати цю книжку та написав до неї цей вступ. А може, тому, що я два рази побував у лікарні Тоді. Я відчув на собі особливу атмосферу того середовища, де персонал здатний прийняти та вилікувати людину, що, з одного боку, тяжко хвора, а з другого — категорично відмовляється це визнати. Багато пацієнтів цього центру сприймають занепокоєність інших осіб щодо них як несправедливе втручання у їхнє приватне життя з тим життєвим вибором, який вони самі вважають правильним, усвідомленим і таким, що не підлягає обговоренню; часто їхня реакція дуже сильна, коли страждання виражається у формі агресії, а поза зухвалою поведінкою прихована глибока невпевненість у власній особистості. Всупереч цьому досить часто такі особи усвідомлюють наявність проблеми та пов’язаної з нею необхідності у відповідній сторонній допомозі. Іноді приходять, щоб попросити про неї, про цю допомогу, і ще просять, щоб їх не залишали на самоті. Терапевтичний проект, який потребує участі багатьох і постійного й ефективного співробітництва фахівців різних галузей, ґрунтується на існуванні негласної домовленості між структурою та пацієнтом (пацієнткою). Це світ, у якому все дуже вразливо та складно, де існує глибоко прихований біль і де необхідно (для тих, хто там працює) навчитися щоденно й щогодини сприймати горе та тривогу людей, які часто дуже — мушу підкреслити — аж надто молоді.

Я присвячую цю книжку пам’яті Лівіо, а також Лаурі та її колегам з Читта-ді-Кастелло і Тоді.

I. Про книжку

Я вже згадував раніше, на попередніх сторінках, про те, що слово «їсти», а краще сказати — його поняття може набувати різного значення. Різні відтінки та варіації його значення перелічені в найкращих словниках (я спираюся на «Італійський словник» за редакції Туліо Де Мауро): «Вживати тверді та напівтверді речовини шляхом жування та ковтання, споживати їжу, використовувати зазвичай у їжу, вживати якусь страву, приготовлену певним чином, гризти або точити (коли кажуть, що міль сточила светра), роз’їдати (іржа з’їла ґрати), споживати паливо (автівка “Чинквеченто” їсть мало бензину), розтратити (проїв усю спадщину тітки), заробляти незаконно (проїдати державний бюджет); вживають слово “їсти” навіть щодо ігор у виразах “з’їсти королеву чи пішака”, а також щодо знань і вміння: “у чомусь собаку з’їсти”».

Якщо ми не в змозі споживати ні рідину, ні їжу, то це неминуче призводить до смерті. Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею — як щодо предметів нашої любові, так і тих, що є об’єктами нашої непримиренної ненависті, — приховують у собі закоренілі прагнення та глибокі емоції. Треба добре розуміти багатогранність і розмаїття тих почуттів, що криються за виразами, в яких використовується слово «їсти»: очима їсти, кохання серце їсть, але також: він би його живим з’їв, поїдом їсти, гризти лікті, витрішки їсти, дурно хліб їсти, мало каші з’їсти, з’їсти облизня, проковтнути образу, з’їсти (печеного) гарбуза, культурний голод/спрага, духовний хліб, їжа для розуму, жити не хлібом єдиним; проковтнути книжку за одну ніч; переварити у своїй голові; в цій книжці багато пікантних описів, а та зовсім пісна; тут повно їдких зауважень; використання соковитих метафор; закохані шепчуть одне одному солодкі слова; автор доходить гірких висновків; той чоловік усе проковтне; мені б кортіло дізнатися, у чому сіль; я не в змозі це перетравити; заварити кашу; з ним каші не звариш; не давати наплювати собі в кашу; дати/покуштувати березової каші; цей тип ні риба, ні м’ясо; або ще ось: їж і хвали, що б не дали; вивергати прокляття; плювати в тарілку, з якої їси; ця стаття — то справжня каша з брехні та домислів; цей хлопець з м’якого тіста; вони з одного тіста; не з такого тіста зліплений; не з того тіста книш; він зразу скиснув та осів, мов тісто в