Читати книгу - "Байстрючка"

— Так, звичайно, — з кривою усмішечкою погодилася.

— А чому мама виїхала з міста? — поцікавилася Ксенька, усе ж таки таємно вона бажала жити в крутішому «райцентрі».

— За спеціальністю, кухарем, вона вже не мала права працювати, сусіди криво дивилися й зводили наклепи, тому й дременула куди очі бачать — у Задрипинськ…

— Та годі тобі, — мовила Ксенька, — А батько що — не приїжджав сюди?

— Не знаю. Я незабаром по переїзді вступила до училища в сусідній Задрипинськ. Можливо, і відвідував. Але мама мені нічого не розповідала.

— Та-а-ак! Мама — ще та партизанка! Скільки років мовчати, хто мій справжній батько! А я завжди мала сумніви… — розходилася плюватися Ксенька.

— Ой, яка тобі вже різниця! — кинула їй, мов кістку.

— Велика! — нахмурилася сестра. — А чому Назар гигнув? Бухав?

Ксенька мала повне право таке запитувати, адже перед нею — приклад мого батька, Геника Коляди, що загнувся саме через систематичне вливання в горлянку оковитої, яка спровокувала в нього цироз печінки.

— Ні, твій татусь відкинув копита не через пиятику. Його підвів мотор — серце. Мій батько пішов слідом за ним через рік. Хлопці-хлопці! Зовсім молодими були! — я ввімкнула свою схильність пофілософствувати.

Ксенька задумливо ламала свої фарфорові пальчики. Вони лускали, і на підлогу падали, розбиваючись на дрібні шматочки, крихкі фаланги.

Коли його побачила вперше, моє серце різко опустилося вниз, торкнулося матки, і так само рвучко підскочило доверху та забилося в горлі іграшкою «йо-йо».

Хотілося одразу підійти до нього, сказати: «Люблю тебе», — і, не зволікаючи, покохатися з ним тут же, у міжміському автобусі, забитому людьми. Я бажала відчути його, як коханця після довгої розлуки, адже якось угамувати розбурхані емоції та жар спопеляючого егоїстичного кохання можна лише екстреними любощами.

І він, схоже, відчував те саме. Кілька разів поглянувши на мене, наважився, відштовхуючи пасажирів міцним дебелим плечем і ввічливо вибачаючись, аби не зіпсувати моє враження про себе, підійти поближче.

— Можна з вами познайомитися? — без зайвих прелюдій поцікавився він. Його зеленкуваті котячі очі втягували в себе, немов вир. У мені все занило, тому що чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.

— Звичайно, — посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.

Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.

— Мене звати Назаром, а вас? — галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.

— А мене Віта, — відповіла, — можна на «ти».

Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати — усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.

— Куди їдеш? — поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.

— Додому, з навчання, — відповіла.

— Я теж! — жваво сказав чоловік. — Я навчаюся в аграрному інституті, а ти?

— У кооперативному технікумі, — сказала гордо: хай усі позаздрять, яка я вчена!

— Ти з міста Б.? — запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.

— Так, — я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, — у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)

— О-о, — зрадів за мене й за себе Назар. — А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.

— Гарно, — зашаруділа нотками, як шовковою білизною. — Десь працюєш?

— Очолюю тракторний стан, — просто сказав Назар, — а ти де?

— У заводській їдальні, продовольством завідую, — я мусила постійно дерти голову догори, щоб бачити миле лице Назара, яке мої очі щиро виціловували.

— А у вас в їдальні є телефон? — узявся штурмувати фортецю мого особистого життя Назар, хоч я вже давно віддала йому ключ від головної брами, замотаний у мої вологі трусики.

— Не лише в їдальні, у мене вдома теж є,