Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Ебот і Костело — славетний американський комедійний дует. Бад Ебот (1895–1974) і Лу Костело (1908–1959) багато виступали на радіо й телебаченні в 1940-х і 1950-х роках. ">[12], з Лорела й Гарді[13], та ще й з цих, як їх, братів Маркс, щоб уже певнісінько. І що б ви думали? — оклигав. Ось що буває, коли гормонійно поєднати непереливки крові з хахоньками від ген-дорфінів.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямує навпростець до батькової палати в госпісі, рішуче підтягує стілець до ліжка і сідає. Потім втуплюється в землисте обличчя старого на смертній постелі й починає: «Так от, заскакує ота білявка до генделика за рогом, де раніше ніколи не бувала, цицьки — як цяцьки; булки — цупкі, і замовляє портер, скажімо, «Мікелоб». А бармен, не гвіздком у тім’я битий, потайки щедрою рукою підмішує у пляшку «Мікі Фін»[14], що одразу «вирубає» її як підтяту, і кожен перець у генделику по черзі користується з її стану, задравши їй спідницю та перехиливши бездиханне тіло через край більярдного столу. Та настає час зачинятися. І лише тоді, плескаючи по щоках, її приводять до тями і сповіщають, що пора, мовляв, і честь знати. І що ж, зо два-три дні ця ципа з цицьками та булками з’являється знов, замовляє той самий «Мікелоб» і дістає все те саме, що й минулого разу. І так триває не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питає у бармена, чи може їй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…

Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.

Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»

Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?»