Читати книгу - "Книга змін"

Мені хотілося здійснювати подвиги. Із червоним прапором над головою йти визволяти інші народи від капіталістичного ярма. Дарувати щастя колективізації фермерам Північної та Південної Америк, які страждали від проклятущих латифундистів. Мені марилось, як я в зеленій касці з червоною зіркою йду вулицями визволеного Парижа і над Ейфелевою вежею радісна юрба французів підіймає транспарант «Слава радянським воїнам-визволителям». Я не міг збагнути, чому загниваючий Захід не бачить свого щастя в тій славній перспективі, яку обіцяє йому союз рівноправних народів, що вже зайняв одну шосту частину планети, і чому той Захід уперто продовжує загнивати. Учитель історії з кривим носом і жаб’ячими губами пояснив, що Захід загниватиме вічно, якщо ми йому не допоможемо. Я цілковито з ним погоджувався.

Ось тільки чому так тріпоче незміцніле серце від альбомів, куди друзі з мого двору збирали етикетки від жуйок? Який ароматний у них полуничний запах! Запах казкових країн, де всі щасливі й багаті. І чому мені так подобається, коли з величезних колонок «Радіотехніки» у квартирі приятеля лунає на всю вулицю:

Навіть напис іноземними літерами на латвійській стереосистемі, здається, трохи наближає до цього світу, що так красиво загниває. Я не міг зрозуміти, чого мені хочеться більше: навчити весь світ жити в комунальній квартирі, точнісінько такій, як у мене, чи мати власний простір, у який навколишній світ міг потрапити лише з мого особистого дозволу?

У метрику мама записала мене росіянином. Мені здається, заради мого добра. Тоді, видно, перед людиною з написом «росіянин» у п’ятій графі двері відчинялися частіше й ширше. Ким же я був насправді? Мамині батьки народились у багатодітних селянських родинах під Курськом та Орлом. Жодного разу мені так і не вдалося з’їздити й подивитися на життя своїх родичів у середньоросійському поясі. Єврейське й татарське коріння в генеалогії мого батька перепліталося з тоненьким паростком, що тягнувся і Запорізької Січі. Та, певно, вельми наполегливим був він, отой запорізький паросток. Улюблена книжка дитинства — «Тарас Бульба». «А поворотись-ка, сынку. Экий ты смешной…» Записано російськими літерами, але ніби й українською. От і я був, як автор «Бульби», сповнений суперечностей. Українська душа, ув'язнена в російських формах.

І вперше я заплакав над книжкою, коли натрапив на розповідь одного письменника про першу російсько-українську війну. Головна героїня, дівчина-розвідниця, тікає від більшовиків, невдало намагаючись перейти через лінію фронту, до своїх. Мені було жаль цю дівчину, розумну й красиву, змушену рятуватися від страшної орди визволителів. Мені хотілося закохатися саме в таку дівчину і разом із нею, тікаючи від зла, перейти на бік добра. Оповідання це, пам'ятаю, теж трапилося мені російською.

Україна в мені росла дуже повільно. Юнаком я сперечався з ровесниками, які намагалися довести мені, що українська література нудна, українське мистецтво примітивне і що кіно поділяється на добре, погане та кіностудію Довженка. Аргументи я мав слабкі. За винятком, звісно, автора Тараса Бульби.

«Але він писав російською!» — казали мені розумні однолітки. І тоді в мене не лишилося аргументів. Насправді, тепер я розумію, що мова — не аргумент. Головне не те, якою мовою ти пишеш, а над якими книжками плачеш.

Одного разу найліпший друг сказав мені: «Україна буде незалежною». У крові грали молоді гормони. Від цього барви світу здавалися яскравішими, музика гучнішою, а дівчата красивішими. Спочатку я взагалі не збагнув, про що каже друг, і не знав, що йому відповісти. І тоді він запропонував надрукувати листівки з закликом боротися за незалежність України. Я сказав: так, гаразд, надрукуймо. Але надрукувати їх треба було багато. Як? Ми не знали тоді ні ксероксів, ні принтерів і цілу ніч безперестанку писали руками заклики до земляків та сусідів, розділивши на дві половинки всіяні квадратиками сторінки зошита з математики. Ліворуч писали російською, праворуч — українською. Замість слова «товариші» якось незвично й романтично було виводити «панове». Старалися писати друкованими літерами: побоювалися, що КДБ здійснить графологічну експертизу. Та що там «побоювалися»! Відверто боялися. До дев'яносто першого року було ще дуже далеко, і про незалежну Україну говорив хіба Збіґнєв Бжезінський у далекій Америці, а його вважали яструбом та антирадянщиком. А про Стуса й Чорновола ми тоді ще не знали.

До чого це я? Та, мабуть, до того, що, розпихаючи в сусідські поштові скриньки саморобні листівки, ні про яку незалежну Україну я насправді не думав. На той патріотичний акт мене підбили вроджений авантюризм і бажання побачити, що буде з крамольними папірцями тоді, коли вони потраплять до рук знайомих, малознайомих і незнайомих людей.

Але насправді не сталося нічого. Уранці в Харкові так само дзвеніли трамвайні рейки, коли важкі вагони повертали на перехрестях, люди поспішали на заводи та до конструкторських бюро, а КДБ не квапився заарештовувати ні мене, ні мого шкільного товариша. Шкода, що всі наївні листівки розійшлися. Цікаво було б перевірити граматичні помилки в тексті та оцінити з дистанції сьогодення радикалізм закликів.

Я згадав про листівки років тридцять по тому, в момент, коли мій найліпший друг, їдучи до Криму, виймав із петлички сірого піджака синьо-жовтий значок. Він ішов пероном київського вокзалу, грубо жартував із російських військ на Кримському півострові, а рука в цей час знімала емальований український прапор. Я не засуджував і не засуджую його. Розпихати листівки по квартирах було цікаво, але ти не дивився смертельній небезпеці в обличчя. А коли бачиш її розширені зіниці, мов у спраглого «ширки» наркомана, бути героєм непросто. Справжня наша Батьківщина народжувалась у болю та страху, і більшою мірою у