Читати книгу - "Книга змін"

Я все це згадую, і в мене виникає цілком ірраціональне відчуття, що війну визначило все наше життя, вся наша офіційна історія, брехлива та плаксива, як розповідь повії. І вся наша неофіційна історія, гучна та сумбурна, як передсмертні крики жертв інквізиції. Як вірш про синє вино на морозній площі.

Якби Харон був волонтером, він змінив би свій човен на рефрижератор. Отака наша війна.

Спочатку я не розумів, заради чого люди, пропахлі вогнищем, стоять на Майдані. Мені не подобався хаос казанів, де парує борщ, та бочок, де догоряли уламки меблів, що їх, найімовірніше, винесли з Будинку профспілок. Після ремонту дружина сказала мені: «Віддай старий паркет на Майдан», — і я передав мішків із вісім деревини на головну площу нашої бунтівної країни. Ото і весь внесок у революцію. Мені було жаль людей, які мерзли на площі. Але водночас я шкодував за тим спокійним способом життя, у ритмі якого існував дореволюційний Київ.

Проте, як журналіст, я не міг дозволити собі контрреволюційну розкіш бризкати отруйною слиною в бік тих, хто в найлютіший холод не хотів іти з Майдану. Я мав об’єктивно та неупереджено розповідати про те, що бачив і чув навколо себе.

До Будинку профспілок ми прийшли, щоб зняти дуже кумедного революціонера на прізвисько Цезар. Хлопця звали Юрієм. Чудове поєднання, чи не так? Юрій Цезар. Яскраве циганське обличчя цього веселого чоловіка облямовували довгі кучері. Слово «Цезар» було виведене золотою фарбою на інвалідному візку, що самохідним троном височів у фойє революційної будівлі.

Юра був інвалідом. Надягаючи на обрубки ніг стоптані кросівки, він нахабно й грубо, не питаючи дозволу, перейшов зі мною на «ти».

— Чуєш, допоможи підвестись!

І я, звісно, допоміг. І теж фамільярно скоротив дистанцію наших стосунків.

— Чуєш, Юро, а чому ти Цезар?

— Ну, розумієш, це мій улюблений актор, — сказав він і розсміявся. Його сміх чимось нагадував регіт автора «Синього вина» з мого дитинства. Дуже вже гучно сміявся Юрій Цезар. Виявилося, він дійсно вважав, що Цезар — ім’я кіноактора. Чого тоді сміятись?

Юра їздив на своєму троні Майданом, накинувши на плечі український прапор.

— Я приїхав до Києва лагодити скутер, — скутером він називав свій пересувний міні-трон. — Ну й вирішив залишитися. Я сказився від того, що менти побили сімнадцятирічних пацанів. Тепер нехай мене поб’ють. На все воля Божа. Стоятимемо до перемоги.

Юра мав і власну мотивацію участі в революції. Особисту.

— Я був власником невеликої крамнички в Євпаторії. І от її в мене відібрали. У мене і мого друга. Побили нас сильно, — весело розповідав він, проїжджаючи повз казани з борщами та кашами.

Хитра посмішка не сходила з Юриного обличчя. Його друг, тернопільський хлопчина, підійшов до нас і, потиснувши руку, захоплено зауважив:

— Юрко реально заводить. Ми серйозно сиділи біля бочки з дровами цілу ніч із ним. Він підбадьорював людей. Чуваки, кажу, з ним весело! Йому завжди потрібна допомога, але ми хлопці ніби не горді. Допомагаємо.

І разом із таким же, як сам, юним майданівцем узяв під руки Цезаря і спустив його на землю. А повз проходив довготелесий революціонер з охороною, якому невдовзі історія знайде місце в прем’єрському кріслі.

— Агов, Арсенію, як вас там? Петровичу! — закричав Юра. — Я за вас голосував!

«Он як, — відзначив я по думки, — зі мною на ти, а з Петровичем — то на ви».

Довгий, як жердина, Арсеній Петрович мусив присісти навпочіпки біля інваліда, щоб його очі були на рівні Юркових.

— Я за вас голосував, — повторив Цезар і без пауз та ніяковості додав: — А можна ваш телефон?

Яценюк знітився, але швидко знайшовся.

— Ти знаєш, мій номер в охоронців, я його… еее… не пам’ятаю, вони його… еее… тобі дадуть.

— І ти, ти теж дай, — сказав Цезар, повернувшись до мене.

Я, на відміну від Петровича, свій номер пам’ятав. Довелося повідомити настирному інвалідові свої контакти.

Майдан кипів веселощами, що вирували довкола інваліда.

— О, диви, скільки жиру! — сміявся Юра, вдихаючи аромат борщу.

— Ти спробуй, друже, який смачний! — простягав господар казана величезну ложку безногому Юрі.

— Слава Україні, — замість подяки пробурмотів Юра, ковтаючи борщ, і в нього вийшло щось на кшталт «Слава України».

— Ні, друже, правильно не «Слава України», а «Слава Україні».

— Та я знаю, знаю. Просто борщ у тебе дуже смачний. Героям слава!

— Ну, тепер уже молодець! — похвалив Юрка кухар.

М’який пластиковий стаканчик зі звішеним через борт «хвостом» чайного конверта обпікав руки. Над кам’яним архангелом здіймався дим.

Юра підкотив до намету з написом «Донецьк» і зупинився біля бочки. Веселий вогонь бився в ній, облизуючи зламані ніжки старого стільця. Невисокий середніх літ чоловік підкидав у бочку дрова і, вдивляючись у химерну гру вогню та холоду, мрійливо всміхався своїм думкам.

— Це Толя! З Донецька! — крикнув Цезар, навіть не дивлячись на мене. — Привіт, Толю, як справи?

— Та нічого, нормально, — відповів