Читати книгу - "Паперовий звіринець"

Мама подивилась на нього.

- Коли я кажу «любити», я відчуваю тут. – Вона вказала на губи. – Коли я кажу «ai», я відчуваю тут. – Вона поклала руку на серце.

Тато похитав головою.

- Ти в Америці.

Мама зігнулася на стільці, виглядаючи як водяний буйвіл, якого наздогнав Лаоху і вичавив з нього дух.

- І я хочу справжніх іграшок.

#

Тато купив мені повний набір фігурок героїв «Зоряних воєн». Обі-Вана Кенобі я віддав Марку.

Я склав паперовий звіринець у велику коробку з-під взуття і запхнув її під ліжко.

Наступного ранку тварини втекли і зайняли свої старі звичні місця по всій кімнаті. Я їх усіх спіймав і знову склав у коробку, примотавши кришку стрічкою. Але звірі так шуміли у коробці, що я врешті запхав її в куток на горищі, якнайдалі від моєї кімнати.

Коли мама зверталася до мене китайською,  я не відповідав. Згодом, вона стала намагатися більше розмовляти англійською, але її акцент і уривчасті речення мене бентежили. Я намагався виправляти її. Нарешті, вона перестала розмовляти взагалі, коли я був поруч.

Мама почала показувати знаками те, що хотіла мені сказати. Вона намагалася обіймати мене так, як робили це американські матері у телепередачах, які вона бачила. Мені її рухи здавалися  надмірно підкресленими, непевними, смішними і незграбними. Вона зрозуміла, що мене це дратує і припинила це.

- Не слід так поводитись з матір’ю, - сказав тато. Але коли він це казав, він не дивився мені у вічі. Глибоко в душі він, напевне, зрозумів, що привезти сільську дівчину з Китаю і очікувати, що вона пристосується до життя у передмісті в Коннектикуті було помилкою.

Мама навчилася готувати по-американськи. Я грав у відеоігри і вчив французьку.

Час від часу я бачив, як вона сидить за столом на кухні і дивиться на зворотній бік листа пакувального паперу. Після цього на моєму столику з’являлася нова паперова тварина, яка намагалася пригорнутися до мене. Я ловив їх, стискав, щоб з них вийшло повітря і складав у коробку на горищі.

Мама нарешті припинила їх робити, коли я перейшов у старші класи. На той час її англійська стала набагато кращою, але я вже був у такому віці, що не звертав уваги на те, що вона каже, якою б мовою вона не говорила.

Іноді, коли я приходив зі школи і бачив її крихітну фігурку, що заклопотано пурхала по кухні, співаючи про себе пісню китайською, мені було важко повірити, що саме вона народила мене. У нас не було нічого спільного. Вона так само могла бути і з Місяця. Я простував у свою кімнату, де міг продовжити суто американську гонитву за щастям.

#

Ми з татом стояли по обидва боки від мами, що лежала на лікарняному ліжку. Їй не було і сорока, але виглядала вона значно старшою.

Роками вона відмовлялася звернутися до лікаря,  казала, що її біль – то пусте. На той час, коли вона потрапила таки в лікарню, рак уже поширився настільки, що оперувати не було сенсу.

Думками я був не в палаті. У розпалі була пора, коли потенційні роботодавці приїздять у коледж, тож думки мої були про резюме, академічні довідки і стратегічно складений графік співбесід. Я обмірковував як би так збрехати вербувальникам компаній, щоб ті захотіли мене купити. Я розумів, що думати про це, коли помирає мати, жахливо. Проте усвідомлення цього не могло змінити мого відношення.

Вона була притомна. Тато обома руками тримав її ліву руку. Він нахилився, щоб поцілувати її чоло. Він здавався таким слабким і старим, що я злякався. Я усвідомив, що знаю про нього не набагато більше, ніж про маму.

Мама посміхнулася йому.

- Все гаразд.

Вона повернулася до мене, продовжуючи посміхатися.

- Я знаю, тобі треба повертатися в школу.

Голос її був дуже слабким, ледь чутним за гудінням апаратів, що були до неї під’єднані.

- Йди. Не хвилюйся через мене. Нічого страшного. Тільки вчись добре.

Я торкнувся її руки, бо думав, що так треба. Я відчув полегшення. Політ назад і веселе каліфорнійське сонце вже заповнили мої думки.

Вона щось прошепотіла тату. Він кивнув і вийшов з кімнати.

- Джек, якщо, - вона зайшлася у приступі кашлю і якийсь час не могла промовити ні слова. – Якщо мене не стане, не засмучуйся понад міру, не шкодь здоров’ю. Зосередься на своєму житті. Тільки збережи ту коробку з горища і кожного року, на Ціньмінь, виймай її і згадуй мене. Я завжди буду з тобою.

Ціньмінь - це китайське свято пам’яті померлих. Коли я був малим, мама на Ціньмінь писала листа своїм померлим батькам, в якому розповідала їм хороші новини зі свого життя в Америці за рік, що минув. Вона читала мені його вголос і, якщо я мав що додати, дописувала це теж. Тоді вона робила з листа паперового журавлика і випускала його в бік заходу сонця. Потім ми дивилися, як журавлик, махаючи хрусткими крилами, починав свою довгу подорож на захід, в бік Тихого океану, в Китай, до могил маминої рідні.

Востаннє я робив це з нею багато років тому.

- Я не розбираюся у китайському календарі, - сказав я. – Просто відпочивай, мамо.

- Збережи коробку і зазирай туди час від часу. Просто відкривай, - вона знову почала кашляти.

- Все гаразд, мамо. – Я  незграбно погладив її руку.

- Haizi, mama ai ni, -  Вона знову зайшлася кашлем. В пам’яті сплила картина: мама каже ai і кладе руку на серце.

- Все гаразд, мамо. Не розмовляй.

Повернувся тато, і я сказав йому, що мені треба раніше поїхати