Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Альбі підійшов до Томаса і сів навпроти, схрестивши ноги; за ним наблизилися й інші хлопці, збившись позаду. Всім кортіло бачити мовців краще, тому підлітки штовхалися і витягали голови.

— Коли тобі не страшно, — почав Альбі, — це означає, що ти не нормальна людина, а псих. Поводитимешся не як усі — скину зі Стрімчака.

— Стрімчака?.. — перепитав сполотнілий Томас.

— Забудь, — Альбі потер очі. — Я не можу пояснити все відразу, втямив? Ми тут не вбиваємо шлапаків, як-от ти, гарантую. Але ти мусиш постаратися не загинути, вижити — називай, як тобі заманеться.

Альбі замовк.

Томас відчув, як кров відринула від обличчя.

— Слухай, — важко зітхнув Альбі, провівши пальцями по коротко стриженому волоссю, — у таких справах я не спец: відтоді як загинув Нік, ти в нас перший зелепуш.

Від цих слів у Томаса перехопило подих.

З натовпу виступив якийсь хлопець і, підійшовши до Альбі, жартома відважив йому запотиличника.

— Альбі, дочекайся цієї гнилої Екскурсії, — промовив він хрипким голосом з незвичним акцентом. — Хіба не видно, що в хлопця зараз серцевий напад буде? Вперше чує про такі речі. — Він нахилився і простягнув Томасу руку. — Мене звати Ньют, і ми всі будемо дуже вдячні, зелений, якщо ти пробачиш нашого новоспеченого дристомозкого ватажка.

Цього разу Томас потиснув руку, Ньют йому видавався більш приязним. Трохи вищий на зріст за Альбі, він виглядав десь на рік молодшим. Довге світле волосся спадало на обтягнуту футболкою спину, на м’язистих руках проступали жили.

— Облиш, гнилоголовий, — буркнув Альбі, жестом запрошуючи товариша сісти поруч. — Він навряд чи розуміє половину з того, що я кажу.

Подекуди залунали смішки. Щоб краще чути Ньюта й Альбі, хлопці підійшли до них майже впритул.

Альбі широко розвів руками.

— Це місце називається Глейд. Тут ми живемо, їмо і спимо. Себе ми називаємо глейдерами. Це все, що…

— Хто мене сюди заслав? — вимогливо запитав Томас. Страх поступився місцем злості. — І як…

Не встиг він договорити, як рука Альбі метнулася до Томаса і вхопила його за футболку.

— Вставай, шлапак! Вставай! — Альбі скочив на ноги, потягнувши за собою Томаса.

Збентежений Томас підвівся і позадкував від Альбі, який наступав до нього, аж поки Томас спиною не вперся в дерево.

— Не смій мене перебивати, малий! — гаркнув Альбі йому просто в обличчя. — Слухай, вар’яте, якби ми розповіли тобі все відразу, ти б замертво впав, тільки спершу штанці обдристав би від страху! А потім пакувальники викинули б тебе к бісовій матері, бо вже від тебе взагалі не було б зиску, ясно?

— Не розумію, про що ти, — повільно промовив Томас, однак завважив, що нарешті голос його набув твердості.

До Альбі підскочив Ньют і обхопив за плечі.

— Альбі, охолонь, бо так тільки гірше буде. Хіба ж ти не розумієш?

Важко сапаючи, Альбі відпустив Томасову футболку.

— Не час на люб’язності, зелепушу. Немає вже старого життя. Настало нове. Хутко навчайся, слухай інших і припни язика. Затямив?

У пошуках підтримки Томас подивився на Ньюта. Всередині все вирувало, очі пекли від сліз.

Ньют кивнув.

— Чув, що він сказав, зелений?

Томас кипів од злості, страшно хотілося накинутися на кого-небудь з кулаками, та він лише відповів:

— Чув.

— Лацно, — сказав Альбі. — Перший День — це твоє сьогодні, шлапак. Невдовзі споночіє, скоро повернуться бігуни. Сьогодні Ящик прибув пізно, тож на Екскурсію часу катма. Прогуляємося взавтра, по підйомі… — він повернувся до Ньюта. — Забезпеч йому лежак. Нехай поспить.

— Лацно, — відповів Ньют.

Альбі пильно подивився на Томаса.

— За кілька тижнів освоїшся, шлапак. Насолоджуватимешся життям і нам допомагатимеш. Першого Дня кожному було тяжко, ти не виняток. Відзавтра в тебе почнеться нове життя.

Томас розвернувся, натовп розступився, і він попрямував до похилої дерев’яної споруди в кутку. Інші теж почали розходитися, кидаючи на Томаса довгі погляди наостанок.

Томас схрестив руки, заплющив очі й глибоко зітхнув. Порожнеча, що зжирала його зсередини, швидко поступилася місцем такому смутку, що аж закололо в серці. Забагато всього навалилося. Де він? Що це за місце? Щось на кшталт в’язниці? Якщо так, за що його сюди відпровадили і на який строк? Мова тутешніх мешканців незвична, а їх самих, здавалося, взагалі не турбує, житиме він чи помре.

Знову навернулися сльози, але Томас стримався.

— І за що все це? — прошепотів він, не думаючи, що його хтось почує. — Чому мене сюди кинули?

— Ми всі пройшли через це, зелений, — Ньют поплескав Томаса по плечу. — В усіх нас був Перший День, і кожного колись витягли з темного Ящика. У тебе і справді неабиякі неприємності, далі може бути ще гірше. Але згодом ти станеш справжнім бійцем. Видно, що ти не якийсь там слимак.

— Це в’язниця? — запитав Томас. У сутінках свідомості він марно намагався відшукати найменший проблиск, що дозволив би згадати минуле.

— Забагато питань, — сказав Ньют. — Нічого оптимістичного сказати не можу. Наразі. А тепер заспокойся і сприймай усе як належне — завтра буде новий день.

Томас промовчав, похнюпивши голову і роздивляючись під ногами тріщини в камінні. По краю одного з кам’яних блоків росла смужка бур’яну з дрібними листочками. Крихітні жовті квіточки пнулися вгору, наче намагалися дотягнутися до сонця, прихованого велетенськими стінами Глейду.

— Гадаю, Чак буде гарним напарником для тебе, — провадив Ньют. — Трохи гладкий шлапак, зате, як так подивитися, непоганий хлоп. Побудь тут. Я скоро повернуся.

Ледве він встиг закінчити фразу, як повітря розітнув несамовитий зойк — високий, пронизливий, майже нелюдський, він луною рознісся по брукованому майдану, змусивши обернутися всіх присутніх. На саму думку про те, що зойк пролунав з дерев’яної споруди, у Томаса кров захолола в жилах.