Читати книгу - "Люди і тварини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як же часто всі ці засоби не помагали, і бідна Марійка ходила по хаті, плакала й мучилась. Або, лежачи в ліжку, припадала до подушки і жалібно плакала. Як же добре було, коли до неї приходила Сюйка і ніжним мурканням заспокоювала. Лягала біля її болячого личка і своїм теплом зогрівала його. Давала дитині материнську ласку, давала тепло, якого дівчинка так дуже потребувала.
* * *Марійка не пам’ятає, коли Сюйка появилась у них, удома. Певно, як інших котенят мама — киця — принесла її в зубах з пивниці. Або хтось підкинув мале, квиляче котеня. Ще з тих часів, коли Марійка, намагаючись назвати її Щурик, вимовляла цю назву Сюйик. А, коли у Сюйика появились малі, став він Сюйкою. Двічі до року вона приводила котенят. Мама казала, що находила вона їх у пивниці. Були такі малі й безпомічні, сліпенькі. Сюйка позносила їх у зубах до кошичка, що був у кухні, тут вилизувала їх дбайливо, годувала їх і піклувалася ними. Згодом навчала їх гратися й ловити все, що котиться. Це бо наука ловів.
Діти любили Сюйку, що мала завжди малих, веселих котенят. Їх найчастіше роздавали знайомим. Але, бувало, що залишали одне, найкраще. Тоді діти діставали нового товариша забав.
Сюйка проводила багато часу на вікні, вигрівалася до сонця і дрімала. Ввечорі прокидалася, вилизувалася і крізь вікно вистрибувала на ґанок. Йшла десь за нічними пригодами. Мама казала, що Сюйка пішла до школи. Це така школа для котів. І тому її так часто не було в хаті, оцієї пильної учениці, Сюйки. За деякий час з цієї школи вона приводила котенят. Та це, очевидно, такий рід школи.
Бували довші проміжки в ходженні по-ночах. Певно Сюйка мала вакації або свята. Сиділа вдома, спала з дітьми. Наймолодший з нас усіх, Кольо не хотів засипляти без Сюйки. Перед сном йому мусіли принести кицю. В ліжку вона притулювалась до нього, він пригортав її ручкою за шию і щойно тоді засинав. Сюйка муркотіла йому свою ніжну колискову. Діти казали, що вона молиться.
Поки лягати спати, мама обходила ліжка дітей, поправляла ковдри й подушки, інколи прикладала руку до чола, пробуючи, чи в дитини немає гарячки. В таку пору вона визволювала Сюйку з надто тісних обіймів Коля. Киця ледве дихала у тісному стиску його плеча. Розкривши ротик, вона тяжко віддихала, а її червоний язичок рухався ритмічно разом з віддихом. Сюйка приспала малого, і мати забирала її з його ліжка, боячись, щоб він не задушив киці.
Визволена з Кольових обіймів, Сюйка вистрибувала на стіл і приглядалася шитву. Підібравши під себе лапки, вона знову муркотіла — приспівувала. З-під примкнених повік вона стежила за рухами своєї пані, що бігали за шитвом. Швидкий рух машинового колеса збуджував її ловецький інстинкт. Тоді зачіпала лапкою колесо, завжди з далеку й обережно і зараз таки забирала ніжку назад, начеб розуміла, що це небезпечна гра. До того ж пані остерігала її:
— Уважай, Сюйка, колесо може тобі скрутити лапку! — і зараз стримувала біг машини.
Куди прикріша справа виходила для Сюйки з Славком. Він відробляв вечорами лекції. Своїм одноманітним голосом вивчав німецьку граматику, а потім, таким самим голосом читав літературні матеріяли. Його читання уприємнювало мамі працю. Славко із своїми чотирнадцятьма роками був надто розвинений, надто поважний і здібний. Був гордістю батьків. Коли другі діти вже спали, він сидів над зшитками й книжками, читав, або писав.
Але траплялося, що з першої дріманки виривав Марійку його тривожний і розпучливий лемент:
— Ой, йой, йой! Ой, йой, йой!
Всім було відоме, що сталося. Сюйка лежала на столі, вигріваючи до лямпи спину — в ті часи світили нафтовими лямпами. Вона дрімала, а Славко писав домашню задачу. Писав дуже дбайливо і майже по мистецьки виводив круглі, рівні букви. Шкрябання по папері зацікавило Сюйку. Своєю м’якою, сірою лапкою вона посягнула по чорний предмет, що бігав по папері.
— Ой, йой, йой! — лементував Славко над своїм замазаним писанням, над своєю зруйнованою працею. Сюйка діставала кілька ляпасів по спині і втікала зо столу, а Славко, лементуючи, пускав у рух ґумку, ножик та інше рятівниче приладдя.
Вилизавшися під столом, Сюйка покидала кімнату, де такі недобрі діти. Крізь щілину між дверима вона вкрадалася до дитячої. Уже на порозі казала своє доброзичливе «Мр!»
Діти спали. Але Марійка підводила голову і кликала стиха свою любимицю:
— Сюйко, киць, киць, ходи сюди!
Киця вистрибувала на ліжко, влазила під ковдру та притулювалася до Марійки. Вона гладила її, пестила й жалувала за штурханці. І приговорювала стиха:
— Дорога, люба Сюєчко! За що він тебе набив? І що злого ти йому зробила? Така писанина! Але ти, Сюєчко, спи коло Марійки. Марійка ніколи не вдарить тебе. Вона завжди боронитиме тебе і твоїх дітей. Взявши її лапку у свою ручку, Марійка відчувала такий приплив добра й ніжности, таку дружність і співчутливість, що все зло розпливалось у м’якій теміні і, тримаючи Сюйчину лапку, Марійка засипляла щасливо й спокійно.
У день Сюйка брала участь у забавах дітей, коли не йшла за своїми справами, або не гралася з своєю малечею. Часто вона тільки приглядалася іграм дітей, сидячи на причілку ліжка або на стільці. Її жовті очі з чорною щілиною зіниць слідкували пильно за дитячими грами. Інколи вона зістрибувала і ловила м’ячик чи яблуко прив’язане шнурочком за хвостик. Коли діти гралися у залізницю, Сюйка була одним і то єдиним живим пасажиром. Діти уставляли стільці один спинкою до одного, на сидженні були клунки і то головним чином лялячі. Дівчатка держали на колінах ляльок, Кольо навіть свого дерев’яного коня. Окремий переділ мала Сюйка. Хоч вона недолюблювала їзди, але була чемна й згідлива. Тож давала себе садовити в вагон, склала лапки та дрімала. Як старша пані, що подрімує під стукіт коліс. Їхній шум Славко наслідував ротом, пускав у рух і здержував потяг рухом татової палиці. Викрикував зупинки. То були великі міста, то був Лондон і Париж і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.