Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

на висілок, а чомусь на протилежний берег. Спочатку Петрові здалося, що їх зацікавив недобудований причал на тому боці Грен-фьорду, але незабаром зрозумів, що помилився, їхні погляди були звернені у бік плоскогір'я, що височіло над причалом і звідки брав свій початок Чистий ручай. Це місце старожителі Баренцбурга називали Плащем Сплячого Рицаря. Назва не була зафіксована на географічних картах, проте жила на острові з давніх часів, а точніше сказати, з тієї миті, коли перший груманлан, здираючись на терасу Баренцбурга, побачив за фіордом гору, що своїм обрисом дуже нагадувала сплячого рицаря. Він лежав лицем до неба, широко розкинувши руки, виблискуючи проти сонця чорними базальтовими латами. Його білий сніговий плащ велетенськими складками покривав горби у верхів'ї затоки і широке плато, що розляглося за ними. Там, на вічній мерзлоті, лежали вічні сніги. Жителі висілка рідко піднімались туди. Навіть заядлі мисливці не ризикували потикатися на Плащ, де володарювали мороз і вітер.

Добриня напружено вдивлявся у білу німотність плато, намагаючись зрозуміти, що могло цікавити там англійців. «І чого вони нишпорять? Сиділи б дома біля своїх камінів… А може, і справді відкупили концесію у норвежців на Плащі? Про це в Баренцбурзі ходили плітки… Тоді їм не позаздриш. Там, як твердять геологи, — суцільний камінь — лабрадор. До вугілля монолітом метрів тридцять пробиватися. У рудниках Баренцбурга, Груманта до вугільних пластів підібралися ледве не з моря. Вугілля класичне, і добувати його тут куди вигідніше, аніж возити з Донбасу. Нам — так, у нас у північних морях флот. А їм? Ні, тут щось не те».

Спостерігаючи, як обережно шхуна обходить маяк, Добриня чомусь згадав Касянові розповіді про ті часи, коли в тутешніх водах водились кити, котики, тюлені. Був багатий пушний промисел. Був, поки не набігли сюди браконьєри з усієї Європи. За сто років тут побувало більше чотирнадцяти тисяч тільки голландських кораблів. Знищили, розстріляли все до останнього хвоста. Лише кістки китів та димарі давно кинутих факторій стирчать з-під снігу по всьому узбережжю. «А може, хто з потемків тих англійських промисловиків вирішив навідатись? Забаглось побачити місця, де збирався фамільний капіталець, де творив свої дивовижні і, звичайно ж, благородні подвиги їх заповзятий пращур?» Однак роздумувати над тим у Петра Добрині вже не було часу — «Грейс О'Нейл» підходила до причалу. Володька і Митрич приймали швартові. Баржовий з потопленої «гармонії» ніскільки не потерпав від свого нинішнього становища, охоче виконуючи будь-які доручення. Зі шхуни спустили трап, і троє, ті, котрих Петро помітив на палубі, зійшли на берег. Тепер він бачив їх зовсім близько: попереду йшов середніх літ чоловік з на диво ясними голубими очима. На ньому була простора з собачого хутра доха і довговуха ескімоська шапка. За ним, з острахом ступаючи по трапу, спускалась молода жінка. Налякана вітром, вона куталася в шубу так, що виглядали з хутра тільки кінчик носа та іскринки очей. Жінку запобігливо підтримував шкіпер, рудобородий велетень з люлькою в зубах, що дуже нагадував дерев'яного капітана з андерсенівської казки. Незважаючи на хвилювання, що охопило Добриню, він підмітив у чомусь бутафорську зовнішність шкіпера і особливо люльку, в якій ще, певне, ніколи не димів тютюн.

У мореходці Петро Добриня мав славу поліглота, неабиякого знавця іноземних мов, але тут, виголошуючи декілька фраз вітання прибулим, добре-таки упрів. Гості посміхались, кивали головами, проте з їх розгублених поглядів Добриня зрозумів, що його вишукані англійські слова не торкнулись їхньої свідомості. Зібравшись, він ще раз повторив ретельно відредаговані товаришем Ворожейкіним слова вітання. (Один-єдиний представник консульства, Ворожейкін, що володів англійською мовою, хворів зараз фолікулярною ангіною).

Добриня подумки вилаяв себе за те, що погодився взяти на себе цю дипломатичну місію. Він розумів усю важливість доручення, але страдницьки мучився через те, що з цієї миті його авторитет поліглота буде остаточно втрачений. Петро яскраво уявив собі єхидну фізіономію Михеєва, коли той почне розповідати цю історію портовим вантажникам. А Людмила? Петра аж піт пройняв. «Що про все це скаже Людмила?» Ні, Добриня ніколи в житті не відчував себе настільки кепсько. Провал! Ганебний провал! Він стояв перед заморськими гостями безпомічний, як немовля. Але в цю мить на допомогу йому прийшов той, з голубими очима.

— Оу… Спасібо! — сказав він, посміхаючись ясною, підбадьорюючою посмішкою. — Ай ем… Я єсть професор Патрік Белфур Белч. Маленько… Ранта… Росія бувал… Мурманськ бувал… Мене розумійт?

— Цілком! — не моргнувши оком, підтвердив Митрич і поворушив настовбурченими, як у таргана, вусами.

Володька вдавився сміхом, але намагався робити вигляд, що все це його зовсім не стосується. Його справа кінець тягти та закріпити так, щоб яхта борт не обдерла.

— Я хотів… Тренувайт себе… Мене… Пліз… Говоріть по-російськи…

— У містер Патрік є великий бажання, — блиснув зубами шкіпер.

Гора звалилась у Добрині з пліч, він полегшено зітхнув, проте для підтримки авторитету про свою згоду говорити по-російськи все ж повідомив прибулих вишуканою англійською мовою:

— Йес, сер!.. Домовились!

Віддаючи необхідні розпорядження щодо «Грейс О'Нейл» і її команди, Добриня ижо спокійніше поглянув на Володьку і Митрича.

— Все буде в акураті, — відповів ва чергового Митрич.

— Команда шхуни залишається жити і харчуватись на борту. Прохання відносно поповнення запасів води і їжі, якщо такі будуть, виконувати з усією притаманною радянським морякам…

Голос Добрині міцнів од слова до слова. Петро повеселішав і запросив гостей до висілка, куди з порта вели дерев'яні сходи у вісімсот п'ятдесят сходинок. Піднімаючись ними, прибулі майже не розмовляли. Дув сильний боковий вітер, зривав із снігового насту колючу крупу, забивав нею очі і ніздрі. Особливо діставалось Джейн (так чоловіки звертались до своєї супутниці), тоненької і тендітної навіть у хутряній шубі. Вона ховалася за широку спину шкіпера і, не звертаючи уваги на Добриню, що йшов поруч, проклинала небо, і землю, і ту мить, коли дала згоду сісти на шхуну і пливти у це забуте богом льодове царство. Голубоокий чоловік, що йшов слідом за Добринею, не звертав на її слова жодної уваги; Важко дихаючи, він долав сходинку за сходинкою, щільно стискаючи обвітрені губи. Вони побіліли і вкрились смагою, ніби клаптиками цигаркового паперу. Кілька разів зупинявся, переводив дух, проте