Читати книгу - "Остання орбіта"

Нарешті Валя запитала:

— Павлику, розкажи, навіщо тобі знадобилося читати сьогодні старі газети?

Вони зупинилися біля Валиного будинку. Павло прихилився до дерева, подивився вгору. Густа крона сріблястої тополі майже закривала небо. Але крізь листя проник тремтливий блакитний промінець — звістка якоїсь далекої зірки. Павло впізнав Кассіопею. Подумалося, — а раптом це звідти прилітали ті, хто залишив нерозгадані сліди на нашій Землі?

— Ну! — Валя торкнулася руки Павла. — Ти чув, про що я питала?

Дивачка! Хіба він може не слухати, коли вона говорить? Чув. Але чи так просто про все розповісти, коли тобі самому ще багато що невідомо і незрозуміло?..

— Просто не знаю, з чого почати, двома словами тут не розповіси.

— А нам поспішати нікуди, — Вітя сів на лавку.

— Дітям спати пора! — незадоволено сказала Валя.

— Ще чого! — Після перемоги на стадіоні Вітя відчував себе майже рівнею сестрі і зручніше всівся на лавці.

Павло підморгнув Валі: мовляв, хлопчисько, не розуміє. А сам навіть зрадів. Він не хотів залишитися з Валею віч-на-віч, знав, що наодинці з нею неминуче виникнуть питання про майбутню поїздку, а відповідати на них поки що не можна. Він міг просторікувати зараз на загальні теми. То чом би Віті не послухати його?

Павло був людиною з тією фантазією, яка допомагає узагальнювати явища, аналізувати факти повно і глибоко і, врешті-решт, приводить до наукових відкриттів. Природно, що його не могла не зацікавити гіпотеза про космічних гостей Землі. А зараз у нього до всього з’явилася ще й зацікавленість космонавта.

Питання Валі принесло Павлові полегкості. Нарешті він зможе поділитися своїми, хоча ще і невизначеними думками:

— Можливо, це звучить безглуздо у наш час, але ми, люди, які навчилися будувати складні машини, розкрили численні таємниці природи, не можемо пояснити деяких зовсім простих явищ… Ці явища здавалися ще незрозумілішими людям п’ятдесятих років минулого століття. Ось і придумали вони фантастичні гіпотези про гостей з космосу. Гіпотези ці були сміливі до неймовірності і ґрунтувалися більше на припущеннях, аніж на науковій основі. Звичайно, критикувати їх було легко, тому що вони просто не витримували критики. Це і дало можливість швидко їх поховати. А мені вони чимось сподобалися. Ось послухайте і скажіть, як ви це розумієте?

У горах Антилівану знаходиться відома Баальбекська веранда. Скоріше, це не веранда, а майданчик на декілька квадратних кілометрів. Він викладений величезними гладко обтесаними кам’яними плитами. Саме по собі це не дивно. Стародавні єгиптяни без допомоги баштових кранів споруджували піраміду Хеопса, яка донині вважається одним з семи чудес світу. Але Баальбек дивує. Він будувався набагато раніше, і якщо в пірамідах плити важать по дві-три тонни, то там — до двох тисяч тонн кожна.

Жоден історик не сказав поки що, коли саме побудована Баальбекська веранда і з якою метою. Люди знають її з того часу, відколи пам’ятають себе. І тут напрошуються питання: чи могли побудувати наші далекі предки таке технічно довершене диво, та і навіщо? Адже вони, як відомо, були людьми практичними і самі навряд чи будували б таку махіну, бо потреби в ній не було. Тож подумайте, чи не варто зробити інший висновок? А що, як це був стартовий майданчик космічного корабля, що прилітав на нашу Землю?

І в Болівії були знайдені не менш цікаві стародавні пам’ятки. Біля витоків Амазонки, недалеко від села Тіагуанако, в Андах знаходиться озеро Тітікака. На його березі знайдено залишки великого міста. Будинки, храми, укріплення зроблені з великих каменів і блоків, які важать десятки тонн. Але місто знаходиться на висоті чотирьох тисяч метрів. Яким чином доставлялися туди будівельні матеріали? Вони відрізняються від тих, що є поряд. Легенда інків розповідає, що будували місто білі бородаті люди і що вони втекли потім під час паводку на човнах. Ці бородаті люди більше вже не поверталися в своє недобудоване місто.

— Здорово! — Вітя не відводив від Павла захопленого погляду.

А Валя сиділа на лавці і задумливо креслила носаком черевичка по піску.

— Але і це ще не все, — продовжував Павло. — Є інша легенда. Хоча, швидше, це наукова теорія. Геологи вважають, що декілька сотень тисяч років тому озеро Тітікака було морською затокою. Залишки міста на його берегах — це залишки морського порту. Серед них — руїни циклопічних споруд. Але «Ворота Сонця» в храмі Колососава вціліли. На них збереглися ієрогліфи, які в 1949 році вдалося розшифрувати. Вони є найстародавнішим календарем на Землі. Рік його, проте, не схожий на земний: має всього 290 днів — десять місяців по 24 дні і два по 25. Ми знаємо, скільки варіантів календаря перебрали наші предки, перш ніж зупинилися на сучасному. Рік у них також у свій час був меншим, аніж наш сучасний. Проте предки у той час не володіли довершеною наукою і технікою, не вміли створювати такі споруди. Значить, ті, кому належав календар на «Воротах Сонця», не могли помилятися. Хто вони? Пришельці з планети, де рік має 290 днів? А можливо, це не річний, а місячний календар? Ще в шістдесятих роках, досліджуючи за допомогою радіотелескопів Венеру, наші учені висунули припущення, що ця планета обертається навколо своєї осі трохи менше ніж за десять земних діб. Венеріанський місяць, таким чином, має приблизно (або точно) 290 наших днів. То, можливо, це були гості з Венери?

Павло замовк, підсів до Валі. Вона повеселіла, засміялася:

— Раптом звідти хто-небудь зараз на мене дивиться… — І пересмикнула плечима.