Читати книгу - "Остання орбіта"

— Нічого йому більше робити! — обурився Вітя і звернувся до Павла: — А чим тоді пояснити, що пізніше ніхто до нас не прилітав?

— Пояснити просто, якщо повірити в сам факт. Уяви, що це були пришельці з далекого світу, звідки світло зірок доходить на Землю через багато тисяч років. Навіть якщо вони летітимуть із швидкістю світла, то підрахуй, скільки часу на це знадобиться. А скільки часу мине у нас, поки корабель буде в дорозі? Ти ж знаєш теорію відносності…

Валя подивилася на годинник:

— Зайдімо, Павлику, до нас. Посидимо трохи на прощання.

У затишній вітальні Павло роззирнувся, ніби був тут уперше. Кожна річ в цій кімнаті викликала сум. Щоб дещо розвіятися, Павло сів за рояль. Пробіг пальцями по клавішах. Кімнатою попливла мелодія. Але Павло, мабуть, не помічав, що саме грає.

— «Місячна соната», — сказала Валя. — Бетховен. Сьогодні ти полонений космосом, Павлику.

Павло подивився на Валю, не відразу вловлюючи сенс її слів. А Вітя глянув на сестру:

— Завела — полонений… соната. — Потім, почекавши трохи, запитав: — Павле Костянтиновичу, то, по-вашому, були вони у нас?

Павло перестав грати, обернувся до Віті і сказав:

— Не думаю. Але як хочеться, щоб це була правда!

— А я упевнений — були, — гаряче заговорив Вітя. — Просто люди погано знають поки що історію Землі. А я хоч на Марс, хоч далі куди полетів би, щоб знайти тих космонавтів і зустрітися з людьми інших планет.

— Підрости ще, — засміялася Валя. — Людина поки що думає про політ до Марса, і то як про серйозну проблему.

Павло знову нахилився над клавішами і, беручи акорд, закінчив думку:

— Упевнений, що скоро люди побувають і на Марсі, і навіть далі.

— Чуєш? — Вітя зверхньо подивився на сестру. — Ось почекай, закінчу школу — піду в училище космонавтів. Я знайду сліди пришельців на інших планетах.

— Хлопчисько, — відмахнулася Валя. Неясна тривога знов охопила її. — А скажи, Павле, навіщо тобі знадобилося ритися в старих підшивках? Це тобі доручили, так?

Павло кивнув головою.

Важлива зміна, коли вона відбувається в житті, до певної міри впливає на кожну людину. Іноді вона виводить з рівноваги навіть флегматичних людей. Сильно схвилювала і Павла новина, яку повідомив йому академік Бурмаков. Навряд чи знайшлася б така людина, яка сприйняла б її спокійно. Польоти в космос, хоч і приносили великі успіхи, залишалися все ще дуже складними і часто небезпечними. Людина досягла Місяця, ступила на його поверхню. Але не завжди це обходилося без жертв. Павло добре пам’ятав імена космонавтів, що не повернулися на Землю. Всю ніч перед від’їздом до Москви він ні на хвилину не приліг. Поки не розвиднілось, стояв біля вікна і думав, думав.

Серед учених ходили чутки, що нова експедиція попрямує вже до інших планет.

Відверто кажучи, Павло не вірив цьому. Він знав технічні можливості космічних кораблів і розумів, що відправляти їх на мільйони кілометрів у безмежжя космосу щонайменше ризиковано. Але ж комусь потрібно бути першим з людей, які спробують побувати на Марсі або Венері, навіть при всій небезпеці такої подорожі.

Ні, Павло не боявся. Страх — не те слово, яким можна було визначити його душевний стан. Побувати на іншій планеті! Це не лякало, а вабило. Думка, що можна загинути, навіть не приходила йому в голову, як не приходила, напевно, і тим, хто колись відкривав невідомі материки, шукав спосіб уперше розщепити атомне ядро, першим на кораблі «Восток» летів у космос. Ними керувала любов до науки і прагнення жити. І якщо хтось з них не досягав мети, то не тому, що зупинявся на півдорозі з власної волі. Тих людей з сідла вибивала тільки смерть. Лише вона могла зупинити тепер Павла. Але про смерть Павло не думав: він був молодий, повний сил і енергії. Навіть безсонна ніч з роздумами і переживаннями не залишила більш-менш помітного сліду на його обличчі. Після ванни він, як завжди, став веселим і бадьорим.

Двадцять хвилин у дорозі, і рейсовий літак, на якому знаходився Павло, приземлився в Московському аеропорту. Перестрибуючи відразу через декілька приступок пересувних сходів-трапу, Павло збіг на злітну пластикову доріжку. Вона була гладкою і блищала, мов чорне дзеркало.

Боячись посковзнутися, Павло обережно зробив крок, другий. Ноги не ковзали, і Павло підняв голову, відшукуючи вхід до світлої, цілком зі скла, будівлі аеропорту.

— Павле Костянтиновичу? — Хтось доторкнувся до його ліктя.

Павло озирнувся. Перед ним стояв академік Степан Васильович Бурмаков.

Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Бурмаков подався вперед і міцно обійняв Павла.

У машині Бурмаков розпитував Павла про останні роботи, про Мінськ, де академікові ніяк не вдавалося побувати. Павло відповідав, розуміючи, що це тільки прелюдія. Головна розмова, яка остаточно вирішить його долю, відбудеться, мабуть, пізніше.

Не заїжджаючи до Москви, Бурмаков повернув на дорогу, що вела до академічного наукового містечка. Машина долала більше двохсот кілометрів на годину. Така швидкість була можлива не тільки завдяки потужному двигуну. Машина мчала по прямому шосе, що мало односторонній рух, автоматичні сигнальні знаки. Швидка їзда імпонувала настрою Павла, нетерплячості. Тільки, на жаль, розгледіти щось обабіч дороги не було ніякої змоги.

Півгодини запаморочливих перегонів, і вони опинилися у великому сосновому лісі, де знаходилося містечко. Поїхали тихіше. Нарешті машина підкотила до невеликого білого котеджу.

— Тут житимемо, — показав рукою Бурмаков і