Читати книгу - "Морська чайка"

— Це санаторія якась чи будинок відпочинку? — запитала в бабусі мама.

— Будинок, будинок, доню. Ой, якось же він і зветься, і казав батько пат, та я не второпала.

Швидко ми підійшли до стрімкого урвища, і я аж ойкнув від несподіванки. Перед нами лежало безмежне море.

Високо в небі, майже над головою, стояло палюче сонце. Море переливалося мільйонами миготливих вогнів, ніби там золоті метелики тріпотіли крильцями. По всьому морю біліли дзеркальні смуги, а саме море було таке блакитне, мов небо, ні, ще блакитніше, бо небо було покрите легким туманом і помітно відділялося від моря ген-ген десь на обрії.

Внизу, під високою кручею, була неширока поляна, на поляні — селище, а за селищем — ще одна круча, за якою переливалися морські хвильки, набігаючи на берег.

До моря потяглися неширокі дерев'яні сходи. По них ми швидко спустилися вниз, у селище, вийшли на вузеньку вулицю. Обабіч стояли невеличкі рибальські хатки, зеленіли виноград і акації, пахло рибою, мокрими сітками і морем. На нас зацікавлено дивилась із дворів дітвора, голосним гавкотом проводжали дві собаки: одна невеличка, чорна, з білою латкою на лобі та на грудях, а друга — вівчарка. Якийсь хлопчина заохочував собак:

— Тузик! Тузик! Рекс! Взять його, взять!

Але в собак, видно, не було особливого бажання зачіпати мене. Вони гавкали, а підбігати близько боялись.

Нарешті ми прийшли на бабусине подвір'я. Бабуся, як тільки переступила за хвіртку, так і вдарила в поли.

— Так і знала! Вже його понесло. Вже він на морі! Не міг хвилини почекати. І що воно за людина, і що воно за демон отакий-о!

— Та годі вже, матусю! — просить мама. — їм же на роботу треба.

Видно, моїй мамі і дідуся жаль, і бабусю теж.

— Еге ж, йому треба. Йому все треба.

Ми перейшли манюсінький дворик та вийшли на ще меншу відкриту веранду. Тільки поставили свої речі на підлогу, як з моря долинув громовий голос:

— Ге-гей! Здрастуй, Оксано!

Це вже дідусь з мамою вітається.

Глянув я на море, а там — човен. Такий великий, великий, мотором чихкае, воду бурунить, а на ньому дід мій стоїть. Високий, вусатий, в крислатому брилі, рукою махає.

— Здоров, Даньку!

— Здрастуйте, діду! — кричу я в море.

Кричу голосно, дзвінко, аж чайки злякались мого голосу, піднялися в небо.

— Ввечері повернуся! — гукає дід з моря.

— Повертайтесь, діду!

Дід віддаляється, а я зриваю з плечей майку, скидаю штани і мчу до моря.

Море спить. Точнісінько як людина. Високо здіймає груди, схропує сонно, ліниво. Так і здається: тільки стань біля нього, крикни на всю горлянку, і воно в одну мить прокинеться.

Але то тільки так здається. Коли море спить — вже ніяка сила його не розбудить. Хай хоч тисяча чоловік галасує на березі, йому ніщо не заважає. Спить собі — та й годі. Ліниво похлюпує об камінь хвильками, полощеться тихо, сонно, розніжено.

Я довго не придивлявся до того, як спить море. Постояв трохи — та й шубовсть у воду. Просто з головою, на саме дно. Аж коліньми об камінь забився.

Коли б ви знали, яка то морська вода в липні! Сонце палить нестерпно, аж дихати нічим, піт з тебе ллється рікою, спина свербить, ну, просто, здасться, ти ходиш по по землі, а повзаєш по розпеченому залізу. І тут раптом тебе з голови до ніг обгортає бархатиста, чиста-чиста, прохолодна, ніжна, терпко-солонувата морська вода. Краса! Краса невимовна. Здається, так і хлюпався б у тій воді все життя і на берег би не вилазив. Тож, мабуть, добре рибам жити в воді — вони ніколи на берег не випливають. Хіба хто на гачку живосилом витягне.

Купаюся я собі та й купаюся, навіть не чую, що мама згори гукає. Попереджає, щоб не плив далеко. «В Турцію, гляди, не запливи», — насміхається. А вона мені дуже потрібна, та Турція. Що я — капіталістів не бачив, чи що? Потрібні вони мені, щоб з самого малечку почали мене експлуатувати? «Не треба мені ніякої Турції! — гукаю до мами. — Мені й тут не тісно».

Довго я плавав, аж поки не втомився. А плаваю я добре.

Руками гребу, ногами бовтаю, аж бризки летять до неба. Там, вдома, в Білорусії, в нас річечка є, Птич називається, я її — раз-два — перепливаю. Ну, а море все одно не перепливеш — то я далеко і не запливаю, мені й біля берега добре. Затулю вуха й ніс руками та й під воду. Я вже навчився добре пірнати. Пірну під воду і сиджу або ногами бовтаю — пливу…

Виліз на берег і почав дивитись на море. Аж там ген-ген, де небо сходиться з морем, плив якийсь пароплав. Манюсінький-манюсінький. Я спочатку подумав був, що то мій дідусь на своєму баркасі, аж приглядаюсь — ні. На тому пароплаві справжня труба і дим стелеться позаду. Тоді я взяв камінця, і хоч знав, що то марно, а спробував до того пароплава докинути. Еге ж, докинеш — коли пароплав он де, а камінець бовкнув у воду недалеко від берега. Але я не перестав кидати в море каміння. Мені було цікаво змагатися самому з собою. Кину камінець, запримічу, де він упав, а тоді другий пробую ще далі закинути. Та раптом я побачив, що замість одного камінця в море полетіло два. Що за диво? А за спиною