Читати книгу - "Ігор - князь Сіверський, Руданський"

бо я все власті,

Ані війська мно­го,

Багатого та сильно­го

Ярослава мо­го,

Мого бра­та Ярос­ла­ва,

Що хо­див війною

І з чернігівською бил­лю,

З бил­лю і чу­жою:

Із мо­гутів, із тат­ранів,

І із ше­ле­бирів,

Із топ­чаків, і ре­вугів,

І із го­ле­бирів,

Що без щи­та з за­ха­ляв­ком

Полки кри­ком би­ли

І в прадідню собі сла­ву,

Не в дзво­ни дзво­ни­ли.

Та ска­за­ли ж ви: самі ми

Слави за­хотіли,

Переднюю самі возьмем,

Задню пе­реділим…

Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!

Жаль мені вас, діти!

Чи б не ди­во мні, ста­ро­му,

Та мо­лодіти?

Таже в літах са­ме й сокіл,

Птиць ви­со­ко го­нить

І не дасть гнізда в оби­жу

З свої обо­ро­ни.

Але кня­же зло нас­та­ло,

Пособи не бу­де,

Тепер внівеч обер­ну­лись

Години і лю­ди!

Під шаб­ля­ми по­лов­чанів

Кричать ко­ло Ро­мен,

Володимир під ра­на­ми -

Всюди плач та гомін.

Туга кня­зю Вла­ди­ми­ру,

Глібовому си­ну.

А ти, кня­же Все­во­ло­де,

Прихильного ки­нув!

Чи ж не міг би ти зда­ле­ка

Мислю при­летіти,

Отня сто­ла зо­ло­то­го

Спасти, пог­лядіти?

Таже вес­ла­ми ти мо­жеш

Волгу розк­ро­пи­ти,

Таже ше­ло­мом ти мо­жеш

Весь Дон пе­ре­ли­ти.

Якби ти був - зде­шевіли б

Половці по­гані:

Була б яга по но­гаті,

Кощій по різані.

Таж ти мо­жеш і по­су­ху

Стрілити до До­ну

Шереширами жи­ви­ми

Глібового до­му!

А ти, Рю­ри­че й Да­ви­де!

Правнуки ор­лові!

Чи ж не ваші ж то ше­ло­ми

Плавали по крові?

Чи ж не ва­ша ж то дру­жи­на

Літає на волі,

Як ті ту­ри по­ра­нені

На чу­жо­му полі?

Вступіть, па­ни гос­по­дарі,

В зо­ло­теє стрем'я

З оби­жу по­ло­вецьку,

За ли­хеє врем'я.

За рідную зем­лю Руську,

Зе Іго­ря ра­ни,

За буй­но­го Свя­тос­лав­ця

Гримніть на по­га­них!

Ти, га­лицький Ос­мо­мис­ле,

Княже Ярос­ла­ве!

На зо­лотім столі своїм

Ти си­диш у славі.

Підпер го­ри угорськії

Злізними пол­ка­ми,

Заступив путь ко­ро­леві,

Звів Ду­най­ські бра­ми,

Кидаючи че­рез хма­ри

Кремінь до Ду­наю,

Наряджаючи по ріках

Судна до Ду­наю.

Твоя грізьба про­летіла

Помежи зем­ля­ми,

Ти Києву відми­каєш

Золотії бра­ми.

З от­ня сто­ла зо­ло­то­го

Острими стріла­ми

Ти стріляєш і сул­танів

Десь там за мо­ря­ми.

Стріляй, кня­же Ярос­ла­ве,

Кончака ли­хо­го,

Половчина по­га­но­го,

Кощія ста­ро­го,

За рідную зем­лю Руську,

За Іго­ря ра­ни,

За буй­но­го Свя­тос­лав­ця

Стріляй йо­го, па­не!

А ти, кня­же буй Ро­ма­не,

І ти, Мес­тис­ла­ве!

Ваші мислі храб­ра дум­ка

Заносить до сла­ви,

І по сла­ву, по кри­ва­ву,

Ви хо­ди­те сміло,

І пли­не­те ви ви­со­ко

В буй­ості на діло,

Як той сокіл, що в повітрі

Крила роз­ши­ряє,

Коли пти­цю в своїм буйстві

Замогти ба­жає…

Бо па­пор­ги в вас залізні,

Шеломи ла­тинські,

Ними трісла зем­ля ціла

І сто­ро­ни фінські:

І ят­вя­ги, й де­ре­ме­ла,

Литва й по­лов­ча­ни

Склали лу­ки і го­ло­ви

Під ти­ми ме­ча­ми…

Князі! Князі! Вже Іго­рю

Сонце світ зак­ри­ло,

І де­ре­во не­бо­ло­гом

Листя об­ро­ни­ло.

І по Рсі і Сулі ста­ли

Городи діли­ти,

А храб­ро­го вже Іго­ря

Полку не вскре­си­ти…

Вас Дон, князі, вик­ли­кає,

Щоб ви по­летіли,

І храбрії Ольго­вичі

На бійку поспіли!

Ой Інгва­рю, Все­во­ло­де!

Ви руськая сла­ва!

І всі три ви шес­ток­рильці

Гнізда Мес­тис­ла­ва!

Не побійним ви же­ре­бом

Власть заб­ра­ли в ру­ки,

Нащо ж вам ше­ло­ми злоті,

Щити лядські й лу­ки?

Загородіть теє по­ле

Кріпкими щи­та­ми!

Зачиніть во­ро­та по­лю

Острими стріла­ми

Та за рідну зем­лю Руську,

За Іго­ря ра­ни,

За буй­но­го Свя­тос­лав­ця

Вийдіть на по­га­них!

Ідіть, князі! Бо вже й Су­ла

Од по­ловців ста­ла

І не те­че срібним струєм

До Пе­ре­яс­ла­ва.

Ба й Лит­ва вже підня­ла­ся

На тих по­ло­чанів,

І Двіна те­че бо­ло­том

Од кри­ку по­га­них.

Там один лиш син Ва­сильків,

Ізяслав По­лоцький,

Брязнув ост­ри­ми ме­ча­ми

В ше­ло­ми ли­товські.

Він притріпав бу­ло сла­ву

Дідові Всес­ла­ву,

Але і сам по­ко­тив­ся

На тра­ву кри­ва­ву,

Перекритий чер­во­ни­ми

Вражими щи­та­ми,

Притріпаний ли­товськи­ми

Острими ме­ча­ми.

І ло­товський князь по­га­ний

Підняв йо­го з крові,

Скотив йо­го на пос­те­лю

Та й до нього мо­вив:

"Вже дру­жи­ну твою, кня­же,

Птиці повк­ри­ва­ли

І чер­во­ну кров по­лоцьку

Звірі поз­ли­за­ли…"

Не бу­ло тут йо­го бра­та,

Брата Бря­чис­ла­ва,

Ні дру­го­го, Все­во­ло­да,

Коло Ізяс­ла­ва.

Один ду­шу жем­чуж­ную

Виронив із тіла

Через ра­ну кри­ва­вую,

Злоте ожерілля,

І го­ло­си ни­ють жа­лем -

Зникнуло весілля!

Трублять тру­би го­ро­денські…

Княже Ярос­ла­ве,

І усі ви, князі, вну­ки

Та плем'я Всес­ла­ве!

Вкладіть мечі ве­ре­жані,

Знизьте свої стя­ги,

Уже ж бо ви вис­ко­чи­ли

Із дідньої сла­ви:

Бо своїми кра­мо­ла­ми

Ви по­гані стаї

Стали зво­ди­ти на зем­лю,

На руськії краї,

На руськую рідну зем­лю,

На жит­тя Всес­ла­ва,

Котрій уже й од по­ловців

Насил на нес­ла­ва!"

8

А Всес­лав той на сьомо­му

Трояновім віку

Кинув же­реб та й поїхав

По лю­бую дівку.

І крю­ка­ми, не но­га­ми,

Піднявся на коні,

І прис­ко­чив до Києва

В залізнії броні,

І там собі тілько древ­ком

Од копія сво­го

Дотикався до кня­жо­го

Стола зо­ло­то­го.

Із Києва звіром ско­чив

В північній го­дині,

З Білго­ро­да обісив­ся

Ще в ту­мані синім.

І візни­ця­ми тяж­ки­ми

Та три­ро­га­ча­ми

Відчинив іще до ран­ня

Новгородські бра­ми;

Розбив сла­ву Ярос­ла­ву,

Полив сухі ни­ви,

І з Ду­ду­ток сірим вов­ком

Скочив до Не­ми­ги.

А в Не­мизі сно­пи сте­лять

Та все го­ло­ва­ми,

А мо­ло­тять по го­ло­вах

Стальними ціпа­ми.

І на тоці жит­тя кла­дуть,

Решетами сіють

І жи­вую ду­шу з тіла

Лопатами віють.

І бе­ре­ги на Не­мизі,

Низькі та кри­ваві,

Не бо­ло­гом засіяні -

Руськими кос­тя­ми…

Всеслав, бу­ло, лю­дей су­дить,

Князям ра­ду ра­дить,

А сам вночі сірим вов­ком

І ну­дить, і ва­дить.

З Києва до Тьму­тор­ка­на

Ще до кур дос­ко­чить,

Путь Хор­сові ве­ли­ко­му

Вовком пе­рес­ко­чить.

Тому в По­лоцькім дзво­ни­ли

Утреню в Софії,

А він чу­вав аж у Київ

Дзвони го­лоснії.

Але дар­мо! В другім тілі,

Хоч і ду­ша віща,

Та заз­нає біди-ли­ха,

Як та і не віща.

На йо­го-то, мо­же, до­лю,

Долю не­щас­ли­ву,

Боян віщий і ізмис­лив

Приспівку прав­ди­ву:

"Не тра, - ка­же, -

ні хит­ро­му ні го­раз­ду бу­ти,

бо і птиці го­раздії

су­да не ми­ну­ти…"

О, стог­на­ти землі Руській

Не час, не го­ди­ну,

Спом'янувши князів пер­вих

Первую го­ди­ну.

Не сил бу­ло пригвізди­ти

Владимира то­го

До київських гір ви­со­ких,

Стола зо­ло­то­го.

То отож-то те­пер ста­ли

Стяги та ко­ру­ги:

Одні ста­ги Рю­ри­кові,

Давидові другі.

Но й Во­линці но­сять ро­ги,

Їм хо­бо­ти кра­ють,

І їх коп'я на Ду­наї

Славу їм співа­ють.

9

Ярославни ти­хий го­лос

Незнакомий чує,

Зозулею ра­но-ра­но

Бідная вор­кує:

"Зозулею по­ле­чу я, -

Каже, - по Ду­наї,

Обмочу ру­кав боб­ро­вий

На річці Ка­ялі.

Вийму з кня­зя мо­ло­до­го

Половецькі стріли