Читати книгу - "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"

Він підводиться і, ніби проти своєї волі, продовжує глухо:

РІШАР: Так. Твоя правда.

ДІАНА: Себто?

РІШАР: Твоя правда...

ДІАНА: Про що ти? Я ж нічого такого не сказала!

РІШАР: Сказала. Ти принаймні насмілилася. Знайшла в собі сили, яких не знайшлось у мене. Наважилася висловити те, про що я мовчав, що приховував — і від себе також.

ДІАНА (полотніє): Що саме?

Він сідає біля неї. Діана починає здогадуватися, що зараз почує.

РІШАР: Ти заговорила першою, однак твої думки слово в слово подібні до моїх. Так, Діано, я теж відчув, що мимоволі почуття слабнуть...

Він дивиться на неї несподівано серйозно.

Шокована Діана аж тремтить від переляку — вона заплющує очі і відвертається. Їй хочеться урвати його, але надто пізно — Рішар уже наважився і суне вперед.

РІШАР: Ми вже не такі, як колись. Кохання пішло, мов туман. Я цього не хотів, однак це не в моїй владі, хай яких би зусиль я докладав...

Очі Діани наповнюються сльозами.

ДІАНА: Отже, це правда?

РІШАР: Правдивіше не буває.

Він пильно дивиться на неї.

Пауза.

ДІАНА: То що тепер?

Рішар зітхає.

РІШАР: Тепер моя черга бути таким же сміливим, як ти... (Глибоко вдихає, підводиться, заходить за Діану і ззаду обіймає її.) Досить цих ігор: час розлучатися.

Сльози струменять з його очей.

Діана ж, хоч і приголомшена, тримає себе в руках.

ДІАНА: Згодна. Гаразд.

Рішар здивований: він очікував ридань. Але вона стримується.

ДІАНА: Так буде чесно.

РІШАР (злегка хитає головою на знак згоди): Чесно, авжеж.

Вона випручується з його обіймів. Підводячись, похитується й усвідомлює раптом, що ще кілька секунд — і вона не дасть собі раду.

ДІАНА: Ти не проти, якщо поки що ми зупинимося на цьому?

РІШАР: Як, а обідати разом ми хіба не будемо?

ДІАНА: Я мушу подумати.

РІШАР (з болем у голосі): Звісно. (Після паузи.) Так буде ліпше.

ДІАНА: Авжеж, певно, ліпше.

Вона намагається піти — а він по інерції утримує її за лікоть, ніби прагнучи забути сказане і воліючи пристрасно стиснути її в обіймах.

Та коли він опиняється з Діаною віч-на-віч, то опановує себе і навіть робить спробу всміхнутися.

РІШАР: Ми станемо друзями.

ДІАНА: Певна річ.

РІШАР: Найліпшими друзями на світі!

ДІАНА: Звичайно...

Збентежений Рішар наближається, аби поцілувати її у вуста, та останньої миті, збагнувши, що це буде недоречно, кладе поцілунок їй на чоло.

Діана ледве стримується, аби не вдарити його.

РІШАР: То як — ми друзі?

ДІАНА: Авжеж, ми друзі!

Вона виходить.

Зворушений і приголомшений Рішар відчуває бажання якнайдалі втекти. Поки він збирає газети, заходить Мадам Поммере.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Як? Ви вже йдете? А на обід не залишитеся?

РІШАР: Діана вам усе пояснить.

Мадам Поммере хитає головою на знак згоди — ніби вже все зрозуміла.

МАДАМ ПОММЕРЕ: До скорої зустрічі, сподіваюся?

РІШАР (обертаючись майже на виході): До зустрічі.

Вона зупиняє його, перш ніж він виходить, не зважаючи на його явну збудженість.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, не хочу втручатись у те, що мене не стосується — хоча, чесно кажучи, зазвичай я чиню саме так, — та позаяк люблю я вас обох і добре знаю свою доньку, то дозволю собі дати пораду: запропонуйте їй стати до шлюбу.

РІШАР: Прошу?!

Його ніби вдруге відправляють у нокаут.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Мені відомо, що ви вже багато місяців уникаєте цієї теми. Однак я переконана, що, якщо запропонуєте їй це негайно, Діана погодиться.

Збентежений Рішар не знає, що відповісти.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Бо насправді вона тільки про це і мріє.

Рішар, вирішивши покінчити з цим якнайскоріше, кидається до мадам Поммере, цілує її в обидві щоки, мало не збиваючи з ніг.

РІШАР: До побачення, дорога мадам!

МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі, Рішаре!

Він тікає, на порозі кімнати озирається і кидає сполошений погляд на місце, де ще кілька годин тому переживав солодкі миті кохання...

2. Вулиця

Посеред погано освітленої вулиці, поміж автомостів і широких проїздів для вантажівок, на межі міста, що гуркоче далеко, у несвіжому промінні неону стоїть, спершись на мур, молода жінка. Стомлена, під дією наркотиків, вона чекає на клієнтів, тіні яких линуть повз неї.

Зажура дівчини аж ніяк не псує її вроди.

Із прокуреного ресторану, де модними пісеньками мугикає радіо, швидко виходять Діана і якась пані зрілого віку. Їхня зустріч завершується вже на тротуарі.

РОДІКА: Ну ось. Я сказала все, що знала.

ДІАНА: Дякую дуже! Спасибі, мадам Ніколеску!

Родіці Ніколеску під п’ятдесят, у неї вже зів’ялі обличчя і тіло, однак вбирається вона сексуально; Родіка розминає ноги, потягується, запалює цигарку так, ніби хоче насититися киснем.

РОДІКА: Гадаєте, вам це стане в пригоді?

Діана складає теки до свого портфелю.

ДІАНА: Щойно завершу писати звіт, спробую розворушити парламент, аби ми могли поліпшити ваше життя. Я вам це обіцяю!

Діана помічає юнку на протилежному тротуарі.

РОДІКА: Ви така поважна особа, депутатка, у вас є серйозна посада, робота, обов’язки — і раптом ви цікавитеся нами. Навіщо це вам?

ДІАНА: Коли я завершила навчання, то була мало не єдиною жінкою серед чоловіків. І тоді я пообіцяла собі, що, коли досягну успіху в політиці, обов’язково працюватиму над вирішенням проблем жінок.

РОДІКА: Проблеми жінок — це зрозуміло. Але повії?!

ДІАНА: Якщо з ними обходяться так погано — то хіба це не тому, що вони жінки?

РОДІКА: А у вашій родині не було когось... ну, когось, хто...

ДІАНА (із подивом): Ні.

РОДІКА: Скажімо, сестра або... мати...

ДІАНА (усміхнувшись): Та ні! До речі, моя матінка, певно, була б шокована, якби дізналася, що я сама попросила собі це завдання!

РОДІКА: Отже, ви людина дуже широких поглядів.

ДІАНА: Аж ніяк! Я просто виконую свою роботу. Як ви гадаєте: чи може лікар відмовити пацієнтові в обслуговуванні залежно від того, як останній використовує своє тіло?

РОДІКА: І таке буває.

ДІАНА: Ні! Тільки не фахівець, тільки не гуманіст, який вірить у свій обов’язок! Навіть якщо проституція нам огидна, не можна робити вигляду, буцімто її не існує.

Тільки Діана збирається запитати, хто та дівчина під неоновою вивіскою, як Родіка уриває її зауваженням:

РОДІКА: От бачите, вам це огидно!

ДІАНА: Про що ви?

РОДІКА: Про повій.

ДІАНА: Звісна річ, мені це не до вподоби! А вам хіба ні?

РОДІКА (хитає головою): А що я? Це ж моє життя. Звісно, що мені це не