Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

економія визначає споживання як знищення, показує, що вона, на відміну від новітньої історії споживання, ще зберігає живе уявлення про фактичну подію[3]. Перед лицем цифрового знедійснення всіх фактичних подій питання споживчого знищення стає водночас і анахронічним, і актуальним. Анахронічним тому, що у віртуальному світі дійсні речі грають дедалі меншу роль. Актуальним тому, що поняття і досвід споживчого знищення набувають принципово інше значення.

При цьому економічне значення знищення, звичайно, вужче та поверховіше, ніж екзистенціальне, релігійне, філософське та міфологічне, хоча всі останні можна розчути в першому. Найближчий зв’язок із глибоко вкоріненим у колективному позасвідомому уявленням про споживання як знищення виявляє економічне поняття блага, товару. Благо (the good, le bien, il bene) втілює в собі чисту – духов­ну – сутність речей, що у нормальному стані безнадійно змішана з нечистою нижчою матерією. Вивільнити її з цієї суміші і є завданням будь-якого нищення, що з цієї причини завжди знищує лише нечисте-нижче, але в жодному разі не чисте-духовне. Навпаки, його мета врятувати чисте-духовне від його ув’язнення в нечистому-матеріальному, наче у старозавітному апокаліпсисі або численних версіях світової пожежі. У міфах про культурних героїв та у казці про принца, якого було перетворено на жабу, вбивство чудовиська означає кінець нижчої матерії та створення вищої духовної культури з розірваного первісного тіла. Осілий рільник Каїн вбиває скотаря й кочівника Авеля. Розтята плугом земля, розмолоте жорнами зерно, розчавлені пресом виноград та оливи – це найважливіші культурні досягнення. Для класика психоаналізу раннього дитячого віку (Мелані Кляйн, Віннікотт) акти інфантильного трощення об’єктів є не чим іншим, як першими кроками становлення «я» через протиставлення себе чужому, ворожому навколишньому світові. Сатана Мільтона й Мефістофель Гете – це сили нищення, що, прагнучи зла, породжують добро.

Але ж саме такою є мета знищення у споживанні. Те чисте, що воно його прагне звільнити із суміші з нечистим, становить користь блага. Той факт, що благо як матеріальний носій корисного при цьому зникає, нагадує про певні воєнні операції, коли врятувати певну стратегічно важливу позицію означає знищити її. Одначе що це таке і передусім як, власне, відбувається споживання речей людьми?

У випадку споживання їжі все зрозуміло. Їжа з’їдається, перетравлюється, засвоюється, тобто знищується у її початковій формі і перетворюється на речовини в тілі споживача. А от як уявити собі споживання речей неїстівних? Стіл, стілець, спідниця, черевики – вони не з’їдаються, наче бутерброд, а натомість використовуються і споживаються. Вочевидь використання цих речей відбувається зовсім не так, як споживання їжі. Комічний виняток подано у сцені поїдання звареного черевика в «Золотій лихоманці» Чарлі Чапліна. Чому політична економія, що не може обійтися без поняття використання (Gebrauch) – зокрема, наприклад, як складової у понятті споживчої вартості (Gebrauchswert), що протиставляється міновій вартості, – оминає увагою цей центральний термін у понятті споживання, а саме витрачання (Verbrauch)?

Очевидність оманлива. Лише в момент використання об’єкт постає фізично незміненим. Сліди використання та зношування позначаються упродовж довшого відтинка часу. Сходи, якими часто ходять, стоптуються, предмети одягу (як-от шинель у повісті Гоголя) зношуються. Губи вірян за століття уносять на собі помітну частину ікони. Куди у всіх цих випадках зникає матерія?

Може, відбувається за законами дії, протидії та механічного тертя мікроскопічний перенос використовуваного об’єкта на користувача, подібно до піску в пісочному годиннику, що перетікає з верхньої половини до нижньої, або до гуми автомобільних шин, що лишається як гальмівний шлях на дорожньому покриві? Чи не цілує вірний стопу Мойсея Мікеланджело у Соборі Святого Петра з такою самою надією, з якою він за вечерею приймає в себе у вигляді хліба і вина тіло і кров Христові?

Немає потреби в психоаналізі для того, аби початок людського ставлення до зовнішнього світу прирівняти до оральної фази. І відтоді, як з’явилася економіка, що визначається як система задоволення потреб людини, тобто починаючи з Аристотеля, їжа береться за основу економічного як такого. На це нашаровується все подальше: одяг, житло, предмети розкоші. Відтак той факт, що використання всього (також неїстівних речей) з економічного погляду позначається як споживання-витрачання (Verbrauch), пояснюється тим, що економіка починається з добування їжі і так само не може розірвати цей зв’язок зі своїм початком, як дорослий зі своїм дитинством. Перш ніж ми розглянемо, як політична економія XVIII ст., що наново винайшла поняття економічного, також повернулася до джерел уявлень, пов’язаних з їжею, варто сказати ще декілька слів щодо уявлення про споживання як своєрідне перенесення того, що споживається, на споживача.

*

Кожному відоме відчуття, що предмети внаслідок щоденного використання стають ніби інтимно близькими, наче їм передаються певні властивості від особи власника. Цей мотив добре відомий з літератури. «А які коментарі до його життя та його звичаїв були написані на його одязі для тих, хто вміє читати подібні написи…»[4]

У романі Кнута Гамсуна «Голод» головний герой, що веде оповідь від першої особи, переживає своєрідне unio mystica[5] зі своїми черевиками. У певний момент бергсонівського мимовільного потоку думок їхній вигляд викликає в нього «дивне, надзвичайне відчуття». Йому здається, «наче він зустрічається зі старим другом, наче якась часточка мого єства повертається до мене; почуття єднання заполоняє мою душу, очі напов­нюються сльозами, і мої черевики ніби відгомонять у мені тихим дзвоном… І наче я ніколи не бачив своїх черевиків, я починаю роздивлятися, як вони виглядають, їхню міміку за будь-якого руху моєї ноги, їхню форму, потерту шкіру, і вбачаю, що зморшки та білі шви надають їм своєрідний вираз, вони мають певне обличчя. Якась частка мого єства перейшла у ці черевики, від них на мене повіяло чимось близьким, наче моє власне дихання»[6].

І ще один приклад з нехудожнього тексту Флобера. В одному листі до Луїзи Коле він запитує: «хіба у вигляді пари старих чобіт немає чогось глибоко сумного, сповненого гіркої меланхолії? Коли думаєш про ті кроки, що я зробив у них, коли йшов, не пам’ятаю куди, про всі потоптані трави, про всю грязюку, що до них пристала… потріскана шкіра наче хоче сказати: “Ну що, дурню, ти купиш собі нові – вкриті лаком, блискучі, зі скрипом, але вони стануть такими самими, як ми, як і ти одного дня, коли встигнеш забруднити та просякнути своїм потом багато халяв…”»[7]

Картина Ван Гога «Черевики» після того, як до неї звернувся Гайдеггер у своєму тексті «Виток художнього твору», стала об’єктом постійної уваги в екзистенційно-філософському аспекті[8], мабуть, тому, що зображує стан переходу використання у споживання. Підтекст гайдеггерівського розмірковування такий: ціна використання речей – їхнє пожирання. Звичайно,