Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

На дозвіллі, яке випадало рідко, я робив усе можливе, щоби познайомитися з мільйонним містом і його околицями. Нева зі своїми гігантськими мостами, каналами і пристанями мала величний вигляд. Серед палаців, що облямовували її береги, найзначнішим був створений італійцем Растреллі Зимовий палац, царська резиденція. Навскіс від нього на одному з островів стояла Петропавлівська фортеця з сірим гранітним валом, казематами й собором. У соборі спочивали всі члени дому Романових від Петра Великого, засновника Санкт-Петербурга. У казематах біля самих імператорських могил було, як це не дивно, влаштовано камери політичних в’язнів.

Петербург збудували масштабно, просторо і з широкими краєвидами. Небагато великих міст можуть похвалитися такою величезною магістраллю, як Невський проспект, окантований гарними спорудами — Казанським собором, Аничковим палацом тощо. Між собою цю магістраль називали просто Невським. Поперечною до нього вулицею була чудова Велика Морська, яка частково проходила краєм каналу Мойки. На Великій Морській стояли приватні палаци й елегантні крамниці. У цілому Петербург своїми зовнішніми обрисами й грецькими фасадами, які тут і там наверталися на очі, вельми мало скидався на щось російське.

Прохолодний вітрець із Фінської затоки не давав температурі дуже підвищуватися, тож улітку тут було вельми непогано, навіть приємно. Взимку, коли вулицями шугав морський крижаний вітер, ставало холодно й вогко, адже місто оточували болота. Майже щоосені Нева виходила з берегів і затоплювала підвальні поверхи довколишніх будинків.

Недалеко від міста були привабливі об’єкти для екскурсій. На одному з пагорбів на березі Фінської затоки стояв Петергоф — «російський Версаль». Гарними літніми вечорами він мав чарівливий вигляд, коли в парку з танцівливими фонтанами засвічувалася ілюмінація. У Царському Селі на півдні від столиці можна було помилуватися імператорським палацом часів Катерини ІІ — ще одним витвором Растреллі. Топографічні навчання Миколаївського кавалерійського училища і таборові збори столичної залоги відбувалися в Красному Селі, і блукати там у північних сосняках була просто втіха. Іноді я подавався й до Кронштадта, старої фортеці та військового порту у Фінській затоці, звідки було видно м’які берегові лінії Карельського перешийка.

Довгі відпустки я проводив у Фінляндії. Завжди було приємно зайти на петербурзькому Фінляндському вокзалі в охайний потяг і вирушити, як тоді здавалося, в далеку дорогу до Гельсінкі. Але й повертався я з радістю, адже на мене чекала наснажлива робота у кінноті, до якої я з теплом і гордістю прикипів душею, і відданий друг Нектор, доволі неслухняний і запальний кінь, із яким мене поєднувала щира premier amour кавалериста. Я лишаюся вірним почуттям своєї юності. Кінь, верхова їзда, конярство — всім, що пов’язане з кіньми, я відтоді пристрасно захоплююся.

Попри мовні труднощі, я непогано впорався з першим роком навчання й 1889 року закінчив училище одним із перших серед ста курсантів.

* * *

Разом із офіцерським званням прийшло й розчарування. Офіцери кавалергардського полку, звісно, схвалили мою кандидатуру, але з огляду на те, що для мене не знайшлося вакансії, порадили підшукати собі якусь іншу частину. Довелося починати службу корнетом у 15-му драгунському Олександрійському полку аж у польському місті Каліші на кордоні з Німеччиною. Драгунів на вороних конях досі називали гусарами смерті — на згадку про часи, коли полк іще був гусарським, а його офіцери носили чорні доломани зі сріблястими шнурами й срібними галунами. Це все вабило мою юнацьку душу, і я був не проти опинитися в Польщі, куди згодом завжди радо повертався. Що більше я знайомився з поляками, то ліпше їх розумів і любив бувати з ними.

Життя в маленькому прикордонному гарнізоні минало доволі одноманітно, і поза службою цікавого ставалося небагато. Але коні були справні, а з огляду на те, що кількість особового складу відповідала воєнному часу (адже полк належав до війська прикриття), тому, хто хотів потрудитися, роботи не бракувало. А я хотів — може, й занадто, на думку командира ескадрону. Просто в ті часи на ескадронних було покладено обов’язок купувати фураж через своїх постачальників, і для цього кожному з них видавали певну суму. Що менше працювали коні, то менше потребували фуражу. Між мною й командиром ескадрону точилася мирна боротьба, і невдовзі я збагнув, чому він дедалі частіше почав запрошувати мене на обід.

Так я долучився до життя військових частин великої російської армії, розкиданих по всій державі. Воно було інакшим, ніж у гвардійських елітних полках і залогах великих міст. Я запізнався з російським вояцтвом і почав цінувати його численні переваги. З новобранцями було легко, вони вельми швидко вчилися, виявляли наполегливість і в разі належного та справедливого з ними поводження дуже прихилялися до командира. Усе змінилося, коли дисципліну зруйнували спокуси революції, перед якими проста людина не могла встояти.

Прослуживши рік із чимось у 15-му драгунському Олександрійському полку, я дістав приємну звістку про переведення до кавалергардії. Мені було радісно потрапити до полку, який я від самого початку вважав своїм, і опинитися в Петербурзі, великому місті з різноманітними перспективами для молодого офіцера. Утім, я не міг не відчувати суму від прощання з товаришами й завершення цікавої роботи з новобранцями та кіньми в чудовому другому ескадроні драгунського полку. До втіхи від переведення додавалося ще й відчуття того, що батьківщина тепер істотно поближчає. Тодішнім транспортом їхати до Фінляндії від західного кордону Польщі було довго, найближча залізнична станція — аж за 115 кілометрів від Каліша.

У кавалергардському полку, де мені доручили навчати статурних новобранців 1-го ескадрону, я завзято взявся до роботи. У деякі дні тижня манежна їзда починалася о 6-й ранку. Опівдні всі офіцери сідали снідати, після чого навчання тривало до 4-ї чи 5-ї години, а далі ви були вільні й могли робити що заманеться. Черговому офіцеру найчастіше доводилося обідати в гордій самотності. Періодично відбувалися полкові обіди, в яких брали участь і колишні офіцери. Після російсько-японської війни до обідів у гвардійських полках, бувало, долучався і Його Величність. Ставши колишнім кавалергардом, я кілька разів був на такому заході й примітив, як просто й щиро спілкувався з офіцерами імператор.

Служба в кавалергардії істотно відрізнялася від того, до чого я звик у драгунському полку. Казарми стояли над Невою, і ескадрони рідко мали змогу виїхати в поле. Тому дні здебільшого складалися з формального навчання і манежної їзди.