Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

   Спека за останні дні, немов випалила місто. Ще нещодавно зелененька травичка, наче враз пожухла, Листя на деревах понуро повиснуло й стало схоже на пильно-малахітове ганчір’я. До розпеченого асфальту прилипало взуття та бажання рухатися й щось робити. Але під вечір грозові хмари рваними клаптями закружляли небом. А вітер, з завзяттям пса, що зірвався з прив’язі, ганяв вулицями. Періодично небо прорізав сліпучий спалах блискавки за яким чулося розкотисте бурчання грому. Та ця погодка так і кличе поїхати й подивитися на «нечисту силу»…головне не вмерти від щастя її там побачивши.

   Поки я облизувала усілякі святкові думки, що заглядали в мою неспокійну голову, Іринка торохтіла без зупину. Судячи з усього, бути цьому Емілю врятованому, інакше мій мозок вона доточить вщент. А у мене й так проблеми зі своїм мозком, тож навіть дуже шкода того, що ще залишилося.

  Жив цей Еміль в славному районі багатіїв. Охайні вулички, парканчики, господарі яких здається, що змагаються чий кращий і вищий, розкішні сосни та свіженька й зелененька травичка. Усе гарненьке, ладненьке й дороге, що капець. За якимось п’ятим хитрим поворотом до мене дійшло, що моя подружка надто гарно орієнтується на місцевості.

- А ти що тут вже була?

- Батюшку привозила, - покаялася вона.

- І що батюшка? – моргнула я від несподіваної відповіді.

- Посвятив будинок. Але це не допомогло, - безрадісно відповіла вона.

- А ти мені цю передісторію не розповідала, - хмикнула я.

- Я ще сюди екстрасенса привозила.

Після такої заяви я трохи випала в осад.

- Ірка, ти відкриваєшся з нової сторони. Що далі: бабки, ворожки, чаклуни, спадкова відьма в четвертому поколінні?

- Далі ти. Бо усі ці ритуали та спілкування з духами були нікчемні. А ти, хоч правду скажеш, - зиркнула вона на мене.

- Понеслася коза до раю. Непогана багатоходівка, - присвиснула я планам Ірини Миколаївни.

- Ой, наче ти б з першого разу погодилася? – скривила вона губи у єхидній посмішці.

- В чомусь ти права. З першого разу я б не погодилася, - прокотила я цю думку в голові.

- От і я так подумала, - тяжко зітхнула вона.

Зробивши ще один поворот Іринка припаркувалася біля величезного паркану за який й будинку не було видно й саме в цю мить дощ вперіщив з усієї сили. Кілька хвилин ми продовжували сидіти й заглядати в це сіре марево дощу.

- Та най йому! – прошипіла Іринка, спостерігаючи за потоками води.

З цим я була згодна. Але сидіти в машині в якій духота стояла, що хоч сокирою рубай, було теж невесело.

- Ну що зібралися? Ходімо вже до жертви нечистої сили. Завжди було цікаво чого сила нечиста? Миється рідко чи що?

- Бо у її складі якісь злісні для людини істоти, - буркнула Ірка.

 Й рішуче вискочила під зливу та помчала до воріт. Провела її  поглядом. У суцільній зливі її постать виглядала тендітною й беззахисною. Скривилася від перспективи незапланованих водних процедур й собі вилізла в ту природну феєрію бурі.

 На дзвінок вона не встигла натиснути, ворота виявилися незачинені. А хто при здоровому глузді залишає відкритими ворота? Відриті ворота – це як обіцянка якоїсь халепи. І ось тепер моє волосся на голові перейшло до зарядки й на рахунок раз стало дибки.

   І стрімголов до будинку ми не помчали. Ірку я притримала за лікоть ще й шикнула на неї, вона сердито глянула на мене й цікаво так перехопила свою сумочку…Двері в будинку теж були незачинені, я їх тихенько відкрила й ми нахабно просочилися на територію будинку.

   Я дуже сподіваюсь, що цей чудовий Еміль оце зараз двері в дім не закрив не в запалі несамовитої пристрасті, бо буде нам ой, як незручно. І що його в цю хвилину не грабують, бо буде нам, ой як непереливки…

   Дім наповнювала тривожна тиша, яскраве світло…і ми, дві нелякані дівиці, які ломилися в чужу власність. Ні розуму, ні інстинкту самозбереження. Ще один крок і перед нашими очима постала картина хлопчини, котрий скорчений сидів біля дивану, а над ним висіло щось…

- Еміль! – кинулася до нього Іруся.

Істота, яка висіла над хлопцем, у жіночій подобі  в чорному одягу й довгим чорним волоссям злобно зашипіла.  

- Що сталося? – продовжувала метушитися Іринка й смикати хлопця, поки його погляд не став осмислений.

- ЩО? – злякано смикнувся він. Але за мить впізнав Ірку й з шумом видихнув. А! Ти ця.., - глухо бовкнуло хлоп’я. – А як? Тут? А я? – обвів він себе здивованим поглядом. – А ти хто? – побачив він нарешті й мене.  

    А я все продовжувала дивитися на істоту, мені дуже хотілося зібратися з думками, а от думки збиратися зі мною не хотіли. Підігріті емоційним потрясінням, вони лише істерично металися у моїй нещасній черепній коробочці, періодично тикали пальцем в сторону істоти з глибоким по змісту запитання «ЩО ЦЕ ТАКЕ?». Інстинкт самозбереження був дещо проти такої цікавості та всяко мотивував тезою «Драпай!!!!» І воно то все логічно, бо я й гадки не маю, що воно таке й що з ним треба робити, тож просто стою і блимаю очима переживаючи той шок, що я щось таке бачу…і ще щось таке потворне…І це в мене остаточно їде дах чи воно таке реальне?  На біса мені ця реальність? І це мене ще паніка не накрила на тему «Я від’їжджаю». А вона не накрила, бо я була надто приголомшена спостерігаючи за верткими зальотами цього ЩОСЬ.