Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Селено, тут щось є? – раптом зашепотіла Іринка, вглядаючись в мене.

- Є. І я можу лише на це подивитися, - не стала я її розчаровувати.

- Що? – отямився хлопець й з другої спроби зумів підвестися на ноги. Він і справді виглядав не добренько. Худий, змучений зі страшними чорними колами під очима…і п’яний, з-за нього таки викотилася напівпорожня пляшка й зал заповнив запах алкоголю.

- А що нам робити? – тріпнулася Іринка.

- Валити звідси! - прошипів до неї мажорчик.

- Селено? – начисто проігнорувала його злість Ірка.

Це якесь паскудство. Ну бачила я щось, а що робити далі я не знала. І ця ситуація виводила з рівноваги, лякала, дратувала, бентежила і злила…Це летюче щось, схоже, що на хлопцю паразитувало. Можливо трохи у незвичному форматі. А що? Просто замість печінки, кишківника чи ще якогось смачному людського органу, воно паразитує на тонкому енергетичному рівні. І раз є ця штукенція, що зараз поряд мене зависає, то є і спосіб як її позбутися. Людство ж довго живе, чого тільки в його історії не було. Всього то треба, знайти цей спосіб…

  Але тут уперся власник цього розкішного будинку. Він якось отямився й швидко почав верещати, щоб ми забиралися з його будинку. І усі свої почуття він озвучував такими словами, що захотілося запотиличника йому тріснути й рот з милом вимити. Але я поки трималася. А він хитаючись дійшов до Ірки й почав її за руку шарпати. І Ірка розгубилася. Вона, видно, цього хлопця бачила в адекватнішому стані, то ж цей демарш непокори виявився для неї несподіванкою. Особливо коли врахувати, що посаду Іринка займала поважну і її зазвичай з першого разу слухали…

   Ця вся ситуація, а особливо оця незрима похмура сутність, що нависала міцно так шарпали нерви. І якісь чергові лайливі слова, що лилися з рота хлопця мене довели до краю. За барки я його таки взяла й добряче трухнула. В його очах окрім злості, з’явився ще й такий звичайний страх, що аж приємно стало. Алкоголем від нього знатно перло…як і немитим тілом.

- Де тут ванна? – повернулася я до Ірки.

Та перевела розгублений погляд на двері в коридорі.

- Чудово! – гаркнула я й потягла хлопця до вказаних дверей.

- Що ти робиш? Ти хто така? Та ти…- знову осідлало свою улюблену конячку хлоп’я й почало кидати погрозами, що воно мені зробить.

 Ти ба, яка шикарна уява. Бабу в чорному я ігнорую й затягую хлопця в душову кабіну, притримую його й врубаю холодну воду. Воно верещить наче його ріжуть, баба в чорному висить над нами, Ірка виглядає з коридору з німим запитанням в очах.

   У мене може теж купа запитань…починаючи з того, що то за гидота в жіночій подобі висить і як її позбутися. Але я ж не верещу!!! Сил на відбивання від мене у хлопця немає й вже дуже швидко він розпочинає голосно цокотіти зубами. Тільки тоді вимикаю воду, витягую це неподобство з душової кабіни.

- Принеси мені його сухий одяг.

- Що? – розгублено втикає на мене Ірка.

- Іра, йому треба переодягнутися. Неси одяг, - ціджу я слова крізь зуби.

З місця вона зірвалася. Жертві холодного душу я допомагаю роздягнутися. Він ще й відбивається від моїх рук.

- Слухай мене, збери свій жалюгідний мозок в купку, - шиплю я до хлопця, коли мені набридає те безтолкове вовтузіння. – Як не божевільно то звучить, але я бачу над тобою якусь сутність, що висмоктує твою енергію. Тож якщо хочеш жити, слухай мене!!!

М-мм, нічого більше безглуздішого я в житті не говорила. Все буває вперше. Але він завмер, тільки вилупив на мене свої зеньки. В його очах вигулькнуло збентеження, проте смикатися він припинив. Й коли Ірка притягла його лахи, цей задихлик навіть спокійно почав одягатися. Звісно, на догоду нам, труси він зняв прилюдно.  

- То ти хто? Ще одна з цих? – помахав він рукою, виразно обмальовуючи загадкових «цих».

- Я не з цих. Але цю паразитулю я бачу.

Після моїх слів він смикнувся й пропік мене поглядом.

- І що ти хочеш? – натягуючи футболку на своє худюще тільце, спокійно запитав він.

- Хочу додому й більше ніколи усієї цієї страшидли не бачити, - пробурмотіла я.

- Так і їдь, - буркнув він.

- Не можу. Совість у вигляді Ірини Миколаївни мене на смерть загризе, - тяжко зітхнула я. Й озирнулася на паразитулю. Вона якраз нервово заметалася і навіть зробила спробу летіти до мене. І різко зупинилася. В мій невтомний мозок прийшла смілива асоціація, що глист, який повзе по землі на людину не нападає, ну принаймні доки та людина його не з’їсть. Але тут до мозку дійшла запізніла думка, а що якщо це хижак, а не паразит?

- Так, пропоную зробити стратегічний відступ. А потім подумати, як позбутися цієї напасті, - схопила я хлопця за руку й потягла до дверей.

Іринка, ошалів від такої моєї активності кинулася нас доганяти. Під дощиком довелося скупатися ще раз, тож в машину я залізла скуйовджена й добряче розколисана побаченим. 

- І? Що то було? – накинулася на мене Іринка, як тільки ми сіли в її машину.

- Поки не знаю, але хлопцю ліпше переночувати в якомусь іншому місці, - і, звісно, відразу спала думка, а що якщо ота істота пересувається слідом за хлопцем?