Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

...5 років по тому...

Я думала, це вже ніколи не закінчиться. Сьогодні всіх співробітників нашого офісу знайомили з новим директором. Про зміну керівництва говорили вже кілька місяців. І, останні два тижні, наш "шеф" гордо носив прізвисько "в.о директора". 

Ми не дуже шкодували, що нам доведеться розпрощатися з Вітьком. Йому татусь купив нашу фірму для того, щоб той не сумував і міг відчути себе великим босом.  Тому на нашому підприємстві все відбувалося просто. Важливу роботу виконували здебільшого працівники, котрі цього не робити мали, а друзі чи "дуже близькі друзі" нашого Вітька займали керівні посади, і головним їхнім завданням було поставити підпис куди скажуть та отримати свою немаленьку зарплату. Іншу роботу виконували ми — прості смертні.

То ж зміни це добре. Хоча в таких умовах рідко можна знати це напевне. Так можна сказати й про мене. 

Новим керівником виявився мій колишній. Ну, з рештою, в його компетентності сумніватися не потрібно. Ми ж і розійшлись з тієї причини, що кар'єра для нього була на першому місці. Ще тоді Станіслав заочно здобув економічну освіту, до своєї основної — програмування. А я була так, щоб він міг зняти напругу після важкого робочого дня. Правда, зрозуміла це... не те що пізно... після того, як він сказав  це мені прямо в очі.

І розуміння цього прийшло не одразу... не хотіла вірити. Не хотіла вірити та визнавати, що могла бути такою дурепою. Стільки років гордо носила рожеві окуляри!!! Зараз не могла повірити, що то була я.

Любов сліпить, м'яко кажучи. Це вже потім, гортаючи в пам'яті наше спільне життя, приходило розуміння того, що я жила у своєму видуманому світі, і ніяк не хотіла бачити те, що лежало на поверхні. А саме, що мною користувалися, моєю любов'ю, моїм бажанням вгодити, часом не образити, переступити через себе, через свої бажання і потреби. От такою я була: корисною і зручною дівчинкою на побігеньках. Прикро було це зрозуміти, а визнати тим більше. А ще, боляче било по самооцінці.

Чи тяжко було? Так. Але я це пережила, переболіла, переплакала, і майже забула. То був коштовний урок, а я не люблю тратитись, тому засвоїла його. І більше не дозволяла собі себе ж ображати, і не цінувати. З того часу головною людиною, котрій я мала вгодити стала я сама. Всі інші можуть бути з цим  згодні, ну, або ж ні. Це більше не мої проблеми.

І зараз, я стояла посеред свого кабінету й намагалась розібратись у своїх почуттях. Цей привіт з минулого мені зараз ні до чого. Проте, звільнятись і шукати іншу роботу через нього було б смішно і безглуздо. Так... він кожного дня буде нагадувати  мені, якою дурепою я була. Це ніби поставити перед собою щоденник, де червоною ручкою виведено 2 і весь час на нього дивитися. Тицяти себе лицем у свої ж помилки. Та впевнена, що справлюся. Тоді ж було важче. То ж зараз — раз плюнути...

Та й хто сказав, що ми будемо часто бачитись. Я маю більше  справ з бухгалтерією та заступником, а до директора мені рідко доводилось навідуватись. Так, що можна сильно не хвилюватися. Тим більше стільки часу уже пройшло! Минуло майже п'ять років. Ми просто старі знайомі. Те, що жили й спали разом, не рахується. Треба зафіксувати цю думку. І будувати свою поведінку, відштовхуючись від неї.

Я не буду ігнорувати та вдавати, що не знаю його. Ми знайомі, на жаль, дуже близько. Але, якраз, на цьому увагу акцентувати не буду. Ніби, старі приятелі, котрі довгий час не бачились.

Мої роздуми перериває Таня. Вона, без стуку у двері, зайшла в мій кабінет. Таня якраз працювала секретарем керівника, хоча по суті виконувала роботу і самого директора, а також менеджера зі збуту. А Вітьок, своєю чергою, добре її преміював. Та й мені за додаткову роботу доплачував. Не таким вже й паршивим начальником був. 

- Алін, ти чому на дзвінки не відповідаєш? Я вже кілька раз тебе набирала. - з докором промовила вона.

- Вибач. Я ще з беззвучного мобільний не зняла після наради. А в чому справа? - запитала я, для форми. І так знала, що подруга зараз усе роз'яснить.

- Там тебе новий шеф викликає. - відповіла мені, та стала уважно за мною спостерігати.

- Не знаєш чому? - мене це трохи здивувало. Мала надію, що це не пов'язано з нашим минулим.

- Та мабуть, з кожним хоче познайомитись особисто, бо і Валерку викликав. - спокійно відказувала Таня.

Та погляду від мене не відривала. Теж мені — Детектив.

- Добре. Вже біжу. - вирішила закінчити з цим як найшвидше.

- Так ти йди скоріш, бо він вже кілька раз тебе питав. - не втримала посмішки Таня.

Мабуть, запитань мені не уникнути. Закотила очі до гори, мов, хай не починає.

Я вийшла слідом за Танею. В голові повна колотнеча. Я не зовсім була готова з ним зустрітись на одинці. Сказати — зовсім не готова. Загальні збори це одне. А так...про що ми можемо говорити?..

Та, в принципі, що гадати? Ще мить і все знатиму.

Підійшла до дверей директора, де висіла стара табличка, ще з фамілією нашого колишнього шефа. Постукала та зайшла.

- Станіслав Вікторович, викликали? - дивилась на чоловіка, який сидів за столом і намагалась роздивитись, виокремити якісь зміни...

- Привіт, Аліно. Можна не так офіційно. Давай на "ти"? Ми ж не чужі люди. - сказав і став пропалювати мене поглядом. Чекав моєї реакції.