Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

оформлений в еклектичному, клаптиковому стилі. Найкращою його особливістю є масивна вікторіанська вітрина для алкоголю, в якій з дуба виринають голови драконів й лики янголів. Така собі екстравагантна робота з дерева в нашу срану добу пластику. А все інше в барі — це і є сраний проект з жалюгідних дизайнерських пропозицій різних десятиріч: лінолеум ери Ейзенхауера з задертими краями, наче в згорілому тості; сумнівні дерев'яні панелі на стінах просто з домашнього порнофільму сімдесятих; галогенові торшери як випадкова данина кімнаті в гуртожитку дев'яностих. Дивна річ, загалом вийшло затишно. Схоже не на бар, а на помешкання, що потребує ремонту. А ще дуже весело. Ми ділимо парковку з місцевим боулінг-клубом, і коли наші двері широко розчинені, то прихід нових клієнтів супроводжується гуркотом і вибухами аплодисментів.

Ми назвали бар просто — «Бар».

— Люди вирішать, що ми це з іронією, а не через відсутність фантазії,— наполягала сестра.

Так, ми гадали, що були дотепними ньюйорківцями, що цю назву більше ніхто не оцінить так, як ми. Не осягне на мета-рівні. Ми уявляли, як місцеві морщитимуть носи: чому ви назвали його просто «Бар»? Але наша перша клієнтка — сивокоса жінка з біфокальними окулярами й у рожевому спортивному костюмі сказала: «А мені до вподоби ця назва». Наче у «Сніданку в Тіффані», де кота героїні Одрі Гепберн звали Кіт.

Після цього ми почувалися набагато менш крутими, і це було добре.

Я заїхав на парковку. Дочекався, поки хтось виб'є страйк у боулінгу («Спасибі, спасибі, друзі»), а потім вийшов з авта. Я насолодився околицями — панорама ще не приїлася. Навпроти була присадкувата будівля пошти з білої цегли (більше не працює в неділю), трохи далі по вулиці стояв скромний бежевий офісний центр (більше не працює взагалі). Місто не квітнуло, вже ні, навіть трішечки. Дідько, це навіть не оригінально — бути одним з двох Карфагенів у штаті Міссурі. Наш називають Північним Карфагеном, що перетворює його на місто-близнюка, хоча й розташований він за двісті миль від другого, меншого з двох: химерне маленьке містечко, що з'явилося в п'ятдесятих і роздулося до середньостатистичного передмістя, охрестивши це прогресом. Однак саме тут виросла мама, а потім виростила мене й Го, тож воно мало хоч якусь історичну цінність. Ну, принаймні для мене.

Поки йшов до бару бетонною парковкою, де в щілинах проросли бур'яни, я глянув у кінець вулиці й побачив річку. Саме це я завжди любив у нашому містечку. Воно не побудоване на якійсь безпечній кручі біля Міссісіпі, ми власне стоїмо на самій Міссісіпі. Я міг пройтися вулицею, з трьох футів стрибнути просто в річку — і вже бути на шляху до штату Теннессі. Всі будинки в центрі міста мають вручну нанесені позначки: Повінь '61, '75, '84, '93, '07, '08, '11. І так далі.

Зараз не розлив, але річка біжить бурхливо, течія сильна. На одній швидкості з річкою рухалася вервечка чоловіків. Погляди втуплені під ноги, плечі напружені: чоловіки твердо простували в нікуди. Поки я спостерігав, один з них раптом підвів погляд, його обличчя було в тіні: темний овал. Я відвернувся.

З'явилася негайна потреба зайти всередину. Я здолав лише двадцять футів, а моя шия вже спітніла. Сонце й досі було зловісним оком у небесах. Тебе помітили.

Всередині все скрутилося, і я почав рухатися швидше. Потрібно було хильнути.

Емі Елліот

8 Січня 2005 року

Запис у щоденнику

Тра-ля-ля! Пишучи це, я шкірюся в щасливій усмішці всиновленої сироти. Навіть соромно через своє щастя, бо я — наче дівчина з коміксів, яка сидить на телефоні, зібравши волосся у хвостик, а в бульбашці над її головою написано, що вона зустріла хлопця!

Але так і сталося. Це фактична, емпірична правда. Я зустріла хлопця, чудового вродливого хлопака, дотепного кльового парубка. Дозвольте описати сцену, бо нащадки заслуговують знати декорації (ні, гаразд, я ще не настільки здуріла, нащадки! фе). Однак... Це не Новий рік, але все одно сам початок нового року. Це зима: сутінки, мороз.

Кармен — нова подруга, напівподруга, ледь подруга, така подруга, якій не можеш відмовити у зустрічі, вмовила мене на гульки в Брукліні. Похід на вечірку одного її знайомого журналіста. Ну, взагалі я полюбляю вечірки письмаків, я полюбляю письмаків, я — дочка письменників і сама пишу. Й досі люблю нашкрябати це слово — «ЖУРНАЛІСТ», щоразу як у якому-небудь бланку, анкеті, документі запитується про рід моїх занять. Гаразд, я складаю особистісні тести, а не пишу про Великі Проблеми Прийдешнього Дня, але, гадаю, можна стверджувати, що я журналістка. Я використовую цей щоденник, щоб практикуватися, щоб відточувати майстерність, щоб збирати деталі та спостереження. Бо краще показувати, ніж розповідати, і вся така письменницька фігня. (Усмішка всиновленої сироти, ну погодьтеся, що це все не настільки й погано). Але я насправді думаю, що навіть за складання тестів я уже заслужила на почесне звання. Правда ж?

Тест. На вечірці ти потрапляєш у товариство щирих талановитих журналістів, які працюють на популярні поважні газети й часописи.

А ти лише пишеш тестики для жіночих журнальчиків. Коли хтось запитує, чим ти заробляєш на життя, ти:

A) Засоромлено кажеш: «Я всього-на-всього складаю тести, отаку дурню!»

Б) Починаєш захищатися: «Я журналістка, але шукаю для себе щось більш складне і путяще, а що? А ви чим займаєтеся?»

B) Хизуєшся своїми досягненнями: «Я складаю особистісні тести, користуючись знаннями, здобутими під час отримання магістерського ступеня з психологи, ой, і ще один кумедний факт: я стала натхненницею улюбленої серії дитячих книжок, певна, ви про них чули — „Неймовірна Емі“. Отак, отримуй, снобисько!»

Правильна відповідь «В», безсумнівно «В».

Хай там як, вечірку влаштував один з хороших друзів Кармен, який пише про кіно для кіножурналів, і вечірка дуже весела, ну, якщо вірити моїй подружці. На мить я починаю хвилюватися, що вона збирається нас звести: мене таке не цікавить. Я бажаю потрапити у засідку, бути заскоченою зненацька, як дикий шакал на любовному полюванні. Бо так я завжди ніяковію. Намагаюся бути чарівною, а потім усвідомлюю, що моя чарівність дуже очевидна, а потім намагаюся стати ще чарівнішою, щоб компенсувати награний шарм, а на кінець взагалі перетворююсь на Лайзу Мінеллі: гоцаю в трико і блискітках, благаючи полюбити мене. Котелок на голові, широко розкинуті руки, білозуба усмішка.

Але ні, усвідомлюю я, поки Кармен заливається про свого друга: він подобається їй. Добре.

Ми ліземо асиметричними сходами на третій поверх і опиняємось у вихорі тепла від людських тіл