Читати книгу - "Загублена, Гілліан Флінн"

і письмацтва: достобіса окулярів у чорній оправі й довгих патлів; лжековбойські сорочки й кошлаті водолазки; чорні вовняні бушлати заполонили увесь диван і сповзають на підлогу; стіна з потрісканою фарбою затуляє німецький постер фільму Стіва Макквіна «Втеча» («Ihre Chance war gleich Null!», що перекладається як «їхні шанси дорівнюють нулю»). А зі стереоколонок долинає пісня Франца Фердинанда «Take Me Out».

Групка хлопців зібралася біля ломберного столика, де стоїть увесь алкоголь, і повсякчас підливала собі у склянки після кожного ковтка: раптом випивка закінчиться. Я проштовхуюся туди, цілячись своєю пластянкою у центр, наче вуличний музика, дістаю кілька шматочків льоду та трохи горілки від хлопчини з милим личком й у футболці з «Космічними загарбниками».

Вже незабаром нам доведеться братися за вбивчий на вигляд яблучно-зелений лікер, пляшку якого, мабуть, господар придбав заради жарту, ну хіба що хтось збігає по випивку, а це навряд чи, бо всі переконані, що останнього разу бігали саме вони. Це однозначно січнева вечірка. Всі ще й досі перенасичені та переповнені глюкозою після свят, а ще водночас ліниві й роздратовані. Вечірка, на якій люди забагато п'ють і ведуть майстерні суперечки, стоячи з цигаркою біля відчиненого вікна навіть після того, як господар попросив їх вийти надвір. Ми вже спілкувалися на тисячах новорічних вечірок, слова вже закінчилися, ми всі колективно знудились, але не хочеться повертатися на січневий холод; наші кістки ще й досі ниють від сходів на станціях метро.

Кармен лишилася біля свого кавалера, господаря вечірки: вони заглибилися в розмову в кутку кухні, похиливши плечі та прилинувши обличчями одне до одного, створюючи таке собі сердечко. Як мило. Я хочу щось перекусити, щоб мати заняття, а не просто стояти посеред кімнати і посміхатися, наче новенька в шкільній їдальні. Але їжі майже не залишилося. На дні величезної миски ще зосталося трішки чипсів. На кавовому столику стоїть неторкана овочева таця з супермаркету, наповнена потріпаною морквою, кривою селерою і схожим на сперму соусом, а як бонус до овочевих паличок видніються недопалки. Я займаюся улюбленою справою — розглядаю можливість імпульсивного вчинку: а що як просто зараз зістрибнути з театральної ложі? А що як полизатися з безхатьком, який сидить навпроти в метро? А що як усістися на підлогу під час цієї вечірки та змегелити все на цій овочевій таці разом з недопалками?

— Будь ласка, не їж нічого на цьому столику,— звертається він.

І це він (бам-бам-БАМ-М-М!), але тієї миті я ще не знаю, що це саме він (бам-бам-бам-м-м). Я знаю, що це хлопець, який здатен заговорити до мене: він носить свою зухвалість, наче кумедну футболку, але вона пасує йому краще. Він схожий на хлопця, який легко вкладає дівчат у ліжко, який любить дівчат, який здатен добряче мене відпорати. Хотіла б я, щоб мене добре відпорали! Я ходжу на побачення всього з трьома типами чоловіків: з мажорними випускниками університетів Ліги плюща, які вірять, що вони герої романів Фіцджеральда; з прилизаними працівниками Волл-стріт з доларами в очах, вухах і пельках; чутливими розумниками, настільки зацикленими на собі, що аж на сміх пробирає. Послідовники Фіцджеральда безрезультатно захоплюються порно, тож у ліжку багато галасу й акробатики і мало результату. Фінансисти виявляються сердитими та млявими. Розумники злягаються так, наче математично розраховують рок-музику: ця рука бренькає отут, а потім цей палець розпочинає приємний басовий ритм... Я зараз говорю, наче шльондра, еге ж? Стривайте, поки порахую скільки... одинадцять. Непогано. Я завжди вважала, що дванадцять — достатня, переконлива кількість, щоб на ній зупинитися.

— Серйозно,— провадить Номер 12. (Ха!) — Відійди від таці. У Джеймса в холодильнику можна знайти ще аж три продукти. Я можу приготувати тобі оливку з гірчицею. Але оливка буде лише одна.

«Але оливка буде лише одна»,— ця фраза лише трішечки кумедна, але вже схожа на наш внутрішній жарт, який стане навіть смішнішим після ностальгічного повторення. І я думаю: десь за рік по тому ми гулятимемо біля Брумінського мосту на заході сонця, і хтось із нас прошепоче: «Але оливка буде лише одна»,— і ми почнемо реготати. (Потім я отямлююся. Жах. Якби він бодай здогадувався, що в моїй уяві вже крутиться «рік по тому», то накивав би п'ятами, а я б підбадьорювала).

Маю визнати, що головним чином усміхаюся, бо він відпадний. І такого типу врода збиває з пантелику, змушує закочувати очі, а ще підбурює тебе просто перейти до головної теми: «Ти ж знаєш, що відпадний, правда»? — та продовжити розмову далі. Закладаюся, що чуваки його ненавидять. Він схожий на багатенького хлопчину-поганця з підліткового мила вісімдесятих. Який знущається з чутливих невдах і який потім отримає пирогом у пику, і збиті вершки стікатимуть йому за піднятий комір на радість усім у їдальні.

Але він так не поводиться. Його звати Нік. Мені дуже подобається. Це ім'я робить хлопця милим і звичайним, а він такий і є. Коли він повідомляє своє ім'я, я кажу: «Ну, оце справжнє ім'я». Він веселішає і намотує якусь фразу типу: «Нік — це такий хлопець, з яким можна випити пива і який буде не проти, якщо ти виблюєш у його авті. Нік!»

Він починає сипати жахливими каламбурами. Я знайома з трьома чвертями тих кіноцитат. Ну, може, двома третинами. (Нотатка на майбутнє: взяти в прокаті «Певну справу»). Нік наповнює мою пластянку навіть без прохання, якимось чином вполювавши останню порцію доброго алкоголю. Він заявив про свої права на мене, позначив прапором: «Я з'явився тут перший, вона моя, моя». Це приємно, коли хтось привласнює тебе, особливо після моїх нещодавніх зустрічей з нервовими поважними постфеміністичними чоловіками. Він не запитує, ким я працюю, а це нормально і це щось новеньке. (Я — журналістка, я вже про це згадувала?) Він розмовляє зі мною зі своїм річково-хвилястим міссурійським акцентом; він народився й виріс біля Ганнібала — домівки маленького Марка Твена, що надихнула його на «Тома Соєра». Він розповідає, що підлітком працював на пароплаві, де подавали їжу та грали джаз для туристів. А коли я починаю заливатися сміхом (розбещена, розбещена нью-йоркська дівчинка, яка ніколи не вибиралася до тих великих незграбних центральних штатів, тих Штатів-Де-Живе-Багато-Інших-Людей), він інформує, що Міссурі — це казкова місцина, найгарніша на світі. Немає кращого штату. У Ніка пустотливі очі й довгі вії. Я можу уявити, яким Нік був у дитинстві.

Дорогою додому ми беремо одне таксі, й вуличні ліхтарі створюють запаморочливі тіні, а машина летить, немов за нами хтось женеться.

На