Читати книгу - "Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка), Невідомий Автор"

Проминув сад, дістався до склепіння й побачив, що там справді висить лампа. Зійшов він східцями вгору, взяв ту лампу, вилив з неї олію й поклав лампу собі за пазуху. Після цього він знову спустився в сад і почав роздивлятись дерева та птахів.

Мов зачарований, походжав Аладдін поміж дерев, гілля яких звисало до землі, і було те гілля рясно всипане самоцвітами, які мінилися різними барвами – білою, зеленою, жовтою, червоною, фіолетовою – і блищали яскравіше за сонце, і кожний самоцвіт був такий великий та гарний, що годі було й знайти слова, аби його змалювати. В наймогутнішого та найбагатшого царя не знайшлося б жодного самоцвіту, який дорівнював би найменшому самоцвітові в чарівному саду!

Стояв Аладдін посеред того саду й милувався дивовижними деревами, бо ніколи не бачив, щоб на деревах замість плодів росли коштовні самоцвіти – смарагди, яхонти, топази, перли та діаманти, які баламутять людям розум і відбирають у них тяму. Він не знав ціни самоцвітам, не знав, як їх продають та купують – адже він був син бідного кравця. І він подумав, що добре було б нарвати дивовижних плодів: був певен, що це справжні плоди і їх можна їсти.

Зірвавши кілька самоцвітів і побачивши, що вони тверді, сухі, а їсти їх не можна, Аладдін вирішив, що це – кольорові скельця.

Він набрав багато різнобарвних самоцвітів, насипав їх собі за пазуху, у кишені, а потім зняв із себе пояс, набрав туди самоцвітів і знову підперезався, думаючи:

"Якби-то прикрасити наш дім цими скельцями й погратися ними з хлопцями на вулиці! "

Після цього Аладдін поквапився назад, боячись свого дядька-магрібинця. Він навіть не глянув на глеки із золотом, дійшов до східців і почав підніматися ними. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося зійти на останній східець, вищий за всі інші, та Аладдін ніяк не міг вилізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів.

І тоді він сказав магрібинцеві:

– Дядечку, подай мені руку й допоможи вилізти нагору!

Та магрібинець відповів:

– Дай мені спершу лампу, щоб тобі було легше, синку. Мабуть, вона тобі заважає.

– Мені вона зовсім не заважає! – мовив Аладдін. – Допоможи мені тільки піднятися на цей східець! Як вилізу, відразу віддам тобі лампу.

Магрібинець розсердився й почав наполягати, щоб Аладдін оддав лампу, а тоді вже виходив із підземелля. Та Аладдін поклав лампу собі за пазуху ще раніше, як насипав туди самоцвітів, тож не міг її тепер витягти. Крім того, йому стало цікаво, чому це магрібинець не подає йому руки.

– О дядечку! Допоможи мені вибратися звідси, а тоді бери ту лампу, – знову став він благати.

Магрібинець дуже розгнівався й зажадав, щоб хлопець спершу віддав лампу, та Аладдін не міг цього зробити, бо вона була присипана самоцвітами. І магрібинець розлютився й почав чаклувати, зашепотів якісь слова і кинув у полум'я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвигтіла, мармурова плита знову насунулась на вхід до підземелля, і Аладдін залишився сам.

Магрібинець – адже він умів читати по зірках – дізнався, що в далекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того скарбу – лампа, і хто здобуде її, той стане багатішим за всіх царів на світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався ще й про те, що скарб цей може здобути лише хлопець на ймення Аладдін, який походить із бідного роду. Вдруге розсипавши пісок, магрібинець узнав, який той Аладдін на вигляд.

Тоді він хутко зібрався, вирушив у путь і згодом прибув до міста, в якому жив Аладдін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом домігся він того, що Аладдін зайшов у підземелля. Магрібинець уже святкував перемогу – та Аладдін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив убити Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.

Коли Аладдін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчайдушно закричав:

– Дядечку, дядечку!

Відповіді не було. Аладдін гукнув знову й знову не почув дядькового голосу. І він здогадався, що прибулець обманув його: він йому зовсім не дядько. Аладдін гірко заплакав-заридав, голова у нього запаморочилась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.

Згадаймо тепер, що магрібинець, виряджаючи Аладдіна в підземелля, надів йому на палець персня, сказавши: "Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди!" І коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив того персня, перед ним став велетень-джин – один із рабів пророка нашого Сулеймана – і вигукнув:

– Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я – покірний раб того, в чиїх руках цей перстень!

Аладдін затремтів від страху, побачивши джина, та коли він почув, як приязно той обізвався до нього й сказав: "Проси в мене, чого хочеш!" – то заспокоївся й пригадав слова магрібинця: "Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди".

Аладдін сказав джинові:

– О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене на землю!

Не встиг іще Аладдін скінчити своєї мови, як земля задвигтіла й розчахнулася, і він побачив себе біля входу в підземелля.

І Аладдін, зрадівши із того, що він знову на землі й сонячні промені пестять йому обличчя, заплющив засліплені очі. А коли розплющив їх, то побачив, що земля навколо рівна, і немає на ній сліду того, що вона розкривалась. Аладдін роззирнувся навсібіч, побачив сади й упізнав дорогу, якою прийшов сюди.

І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подавсь до міста. А вступивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду й спраги.

Мати кинулась приводити сина до тями і, принісши від сусідів трохи трояндової води, покропила йому обличчя. Від тієї хвилини, як бідна вдова попрощалася з Аладдіном, вона не переставала плакати, а коли хлопець, повернувшись, упав непритомний, вона мало не спричинилася. І вона кропила Аладдінові лице трояндовою водою й давала нюхати зілля, аж поки він отямився й мовив:

– Дай мені чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки в роті!

Мати поставила перед ним їжу, сказавши:

– Їж, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою приключилось.

І Аладдін сів до столу, а коли вдовольнився й відпочив, глянув на матір і сказав:

– О матінко, лежить на тобі велика провина! Адже ти віддала мене проклятущому чаклуну, який хотів звести мене зі світу! Я власними очима бачив смерть, яку він насилав на мене! А ми ж думали, що він справді мій дядько! Аби ти знала, який це злий та жорстокий чаклун!

І Аладдін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлучився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.

І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним магрібинець, то мовила:

– Синку, в ту мить, як я побачила магрібинця, серце мов відчуло щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який губить людей своїми чарами! І я злякалась за тебе.

Аладдін дві ночі не спав, тож був дуже млявий. І він міцно заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на полудень. Він попросив їсти, бо дуже зголоднів, але мати сказала:

– Гай-гай, синку, в мене немає нічого, бо все, що було, ти з'їв учора. Зараз піду на базар, продам прядиво й куплю на вторговані гроші їжі.

– Хай твоє прядиво лишається вдома, матінко, – відповів Аладдін. – Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її на базар. За неї, мабуть, заплатять більше, ніж за прядиво.

Мати принесла лампу, але побачила, що вона брудна, і сказала:

– О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? Її треба почистити. Зараз я візьмуся до цього. А тоді вже понесеш продавати.

І вона взяла жменю піску й почала терти ним лампу. Аж раптом перед нею став велетень-джин, страшний та грізний на вигляд, і промовив:

– Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї лампи коримось тому, хто володіє нею.

Коли Аладдінова мати побачила джина, її охопив жах, і язик у неї занімів, бо вона зроду не бачила таких велетнів, і вона впала на землю непритомна. Аладдін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав джинові:

– Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за все, що я їв досі!

Джин цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з'явився знову, то приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, біліший від снігу.

Джин поставив усе це перед Аладдіном і зник, а хлопець підвів матір, побризкав їй обличчя трояндовою водою і, коли вона прийшла до тями, сказав:

– О матінко, частуйся!

Побачивши перед собою срібний столик, бідна вдова здивувалась й спитала:

– Хто ж це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар дізнався про наші злидні й шле нам свій обід!

– Матінко, не час зараз гадки гадати, – відповів Аладдін. – Краще попоїмо, бо ми дуже голодні.

Тоді мати підійшла і сіла біля столика, і вони разом їли й пили, поки вдовольнились, і мати чудувалася, дивлячись на розкішні страви.

Коли вони помили після обіду руки, мати мовила:

– О синку, розкажи, куди дівся той джин після того, як я впала непритомна! Слава аллахові, що ми попоїли і ти вже не голодний!

І Аладдін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:

– О синку, то джини справді з'являються перед людьми?! Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.

– Ні, – відповів Аладдін, – це не той джин, який вивів мене на землю. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей – лампі, яку ти, чистячи, потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

– Отже, той, кого я бачила, – раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я так перелякалась, що мало не померла! Благаю тебе, викинь геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, синку, коли я дивлюся на цих джинів!

– Матінко, – відповів Аладдін, – твої слова для мене – наказ, але ні викупити, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь, як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам розкішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у підземелля, він наказав принести саму лише лампу – знав, яка від неї велика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показувати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу позбутися, бо якби не він, ти б не побачила мене живим, матінко! Ні, я його не викину! Хтозна, які ще пригоди чигають на мене...