Читати книгу - "Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка), Невідомий Автор"

"Якщо цей негідник помер у підземеллі, – казав він сам до себе, – а чарівна лампа й досі там, то в мене ще лишається надія її роздобути".

Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладдін. Склав чаклун його гороскоп і тричі поворожив на піску, але не побачив ні Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І він зрозумів, що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу.

Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвизначнішою та найповажанішою людиною в місті й одружився з дочкою самого царя.

І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі:

"Я подолав безліч перепон, зазнав страхітливих небезпек, аби роздобути чарівну лампу, а цей поганець, син батьків-злидарів, дістав лампу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!"

І магрібинець хутенько зібрався й знову вирушив до тієї країни, де жив Аладдін. Прибувши в місто, він оселився в заїзді і два дні нікуди не виходив, відпочиваючи від утоми й збираючись з думками, а на третій день пішов бродити вулицями. І почув він, що всі говорять про Аладдіна, про його хоробрість, великодушність, щедрість та про його палац – справжнє чудо світу.

І спитав магрібинець в одного городянина:

– Хто ж той чоловік, якого ви так хвалите?

І городянин відповів:

– Ти, певно, прибув з дуже далекого краю, якщо не чув про Аладдіна та його палац!

– Так, я чужинець і прийшов з далекого краю, – мовив магрібинець. – Чи не можеш ти провести мене до Аладдінового палацу, щоб я подивився на нього?

І городянин привів магрібинця до палацу, і чаклун, придивившись, збагнув, що палац зведено з допомогою чарівної лампи. Його взяли такі заздрощі, що він мало не луснув. "Я викопаю яму цьому негідникові і вб'ю його! Син злиденного кравця, в якого не було грошей навіть на шматок хліба, має отаке багатство! О не достойний, смерть тобі, смерть! А мати твоя знову прястиме бавовну!" – думав він.

Магрібинець повернувся до заїзду, не тямлячи себе від горя та люті. А потім поворожив на піску й побачив, що чарівна лампа – в палаці, а не в Аладдіна. І, зрадівши, він вигукнув:

– Не все ще втрачено! Є ще надія повернути лампу!

Він подався до мідника й попрохав зробити йому десяток ламп.

– Скажи, скільки вони коштують? Я дам тобі вдвічі більше, – мовив він.

І мідник відповів:

– Слухаю і корюся! – й відразу виконав його замовлення.

Магрібинець забрав лампи, заплатив мідникові гроші й побіг додому. Він поклав лампи в кошик, а тоді вийшов на вулицю й став гукати:

– Гей, хто міняє старі лампи на нові?! Гей, хто міняє старі лампи на нові?

І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що цей чоловік несповна розуму.

А магрібинець простував вулицями та майданами, аж поки дістався до Аладдінового палацу. І тоді він знову закричав, а хлопчаки, які бігли слідом за ним, зарепетували:

– Божевільний! Божевільний!

Царівна Бадр аль-Будур саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки магрібинця, вона засміялася.

– Ото дивак, – мовила вона до своїх невільниць. – Навіщо йому старі лампи?

Аладдін того дня забув замкнути чарівну лампу у себе в кімнаті. Тож якась невільниця побачила її й сказала царівні:

– О моя пані, в кімнаті нашого господаря стоїть стара лампа. Якщо хочеш, погукаймо цього чоловіка й виміняймо ту лампу на нову! Цікаво, чи правду він каже, чи обманює?

– Що ж, приведи цього божевільного, – сказала царівна Будур, – і виміняй у нього нашу стару лампу на нову.

І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служникові, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім піднявся до царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця.

Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи й помчав геть. Він біг щодуху і, коли настала ніч, добіг до затишного містечка. Зупинився, розгледівся навсібіч, а тоді потер лампу, і перед ним з'явився джин і мовив:

– Наказуй, що хочеш, володарю!

– Я хочу, щоб ти цієї ж миті переніс мене, а також палац Аладдіна з усім, що є в ньому, до того міста, де я живу! – вигукнув магрібинець.

І джин покірно виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі – аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

– Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?

Візир сторопів.

– Чого ти дивуєшся? – вигукнув цар. – Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.

Нарешті візир обізвався:

– Я ж казав, о царю часу, що все це – ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав :

– Де Аладдін? А візир відповів:

– Він на полюванні.

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв'язаного, привести його до палацу.

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

– Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені – адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:

– Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

– О володарю, я нічого не знаю. Аладдін зійшов з коня і сказав:

– Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна закували, зв'язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном – побачити, що робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.

Візир прийшов до царя й мовив:

– О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб'ють тебе і нас також не пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв'язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:

– О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати?

– Дурисвіт! – вигукнув цар. – Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!

І він звернувся до візира:

– Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.

– Ну що? Де твій палац? – гнівно вигукнув цар. – І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?

– Присягаюся твоєю головою, царю, – відповів Аладдін, – я нічого не знаю!

– Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!

– О царю часу, – сказав Аладдін, – дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку – рубай мені голову!

– Гаразд, – мовив цар. – Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям!

Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками.

Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною – царівною Будур. А третього дня вирушив на пошуки. "Де я знайду свій палац і свою дружину?" – думав він у розпачі.

Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. Ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці – і враз перед ним постав джин і вигукнув:

– Я до твоїх послуг, володарю!

Звеселів Аладдін і мовив:

– О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину – царівну Бадр аль-Будур!

Але джин відповів:

– О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи.

– Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу, – сказав Аладдін.

– Слухаю і корюся! – вигукнув джин і умить переніс Аладдіна у країну Магріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його палац.

Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати. А що на землю вже спустилася ніч, то він урешті поклав кулак під голову й солодко заснув – адже він не спав майже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін прокинувся, вмився у струмку, який протікав поблизу, а потім сів під вікнами палацу.

А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця.

Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти її, визирнула у вікно й побачила Аладдіна!

– О моя володарко! Підійди швидше – наш володар сидить під вікнами палацу! – вигукнула вона.

І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив її. Вона привітала Аладдіна, і Аладдін привітав її, і серця їхні заполонила радість. Потім царівна сказала:

– Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме немає!

Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдінові двері, а сама побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив:

– Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила?

І царівна Будур зітхнула й відповіла:

– Через цю лампу й сталося з нами лихо, коханий мій.

Аладдін попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як виміняла в магрібинця стару лампу на нову.

– Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди, – провадила вона. – І магрібинець признався, що він зробив це завдяки чарам лампи. Тож тепер, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині Магрібу.

– Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив? – спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

– Він щодня приходить сюди й починає мене вмовляти, щоб я забула тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі голову.