Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

йому: "Слухай, Томе,– кажу,– на біса ти товчеш своїх негритянок по голові й лупцюєш куди попало, коли вони починають ревти? Це ж просто сміх,– кажу,– та й користі з того ніякої. Нехай вони собі ревуть,– кажу,– така вже їхня природа, а природа завжди знайде собі вихід, як не тут, то десь іще. До того ж, Томе,– кажу,– таке поводження шкодить твоїм негритянкам: вони марніють, стають гірші на вигляді а часом зовсім бридкі, і тоді доводиться казна скільки морочитись, щоб вони одійшли. Чом би тобі,– кажу,– не бути до них добрішому й не дати їм спокій? Повір мені, Томе, людяним поводженням ти здобудеш куди більше, аніж усіма отими стусанами й ляпасами, та й зиск із того більший, слово честі". Одначе Томові все те було невтямки, і він перевів мені стільки негритянок, що я мусив порвати з ним, хоч який він був добросердий чолов'яга і в ділі дуже чесний.
– То ви вважаєте, що ваші способи поводження вигідніші, ніж Томові? – спитав містер Шелбі.
– Ну звісно, сер, саме так. Я, бачте, завжди, як є змога, обминаю всякі прикрощі – коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких з роду віку ведеться жити разом з дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.
– Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані,– сказав містер Шелбі.
– Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож
і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.
– Щаслива та людина, що всім задоволена,– легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.
– Ну,– озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи,– то яке ж буде ваше Слово?
– Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною,– відказав містер Шелбі.– А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути – і тоді годі сподіватися забрати тихо мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.
– Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати,– промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.
– Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь,– сказав містер Шелбі.
Торговець уклонився і вийшов з кімнати.
– Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! – мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились.– Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: "За кого ти мене вважаєш, за собаку?" Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб'ється свого.
Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце то й наводить світло на вищезгадану розмову.
Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула,
що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.
І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.
– Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? – запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.
Еліза здригнулася.
– Ой пані! – мовила вона, зводячи очі, а тоді упала на стілець і гірко заплакала.
– Та ну ж бо, Елізо, голубонько, що таке? – знову спитала господиня.
– Ой пані, пані! – відказала Еліза.– Там у вітальні якийсь торговець балакає з хазяїном! Я сама чула.
– Ну, а коли й так, дурненька, то що тобі до того?
– Ой пані, невже хазяїн продасть мого Гаррі? – І бідолашна жінка, скулившись на стільці, конвульсивно заридала.
– Продасть Гаррі? Та що ти, дурненька! Ти ж знаєш, що твій хазяїн ніколи не має справ з тими південними гендлярами й нізащо не продасть жодного з своїх слуг, поки вони шануються. Та й подумай, дурненька, хто б то захотів купити твого Гаррі? Чи ти гадаєш, усім тільки й того світу, що він, як оце тобі, полохлива ти квочко? Ану хутенько утри сльози та застебни мені сукню, А тоді заплетеш косу й гарненько викладеш її, як навчилась недавно. І ніколи більше не підслуховуй під дверима.
– Але ж, пані, ви самі... не дасте... не погодитесь...
– Не кажи дурниць, серденько! Звісно, що ні. До чого ці балачки? Та це ж для мене однаково, що продати