Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

За собою він тягнув перекладачку, як на буксирі. Обидва виглядали похмуро. Він щось пробурмотів їй іспанською, і повернувшись до мене, вона переклала: "Пане Браудер, ми щойно отримали вказівку з Генерального секретаріату Інтерполу в Ліоні. Вони вимагають вашого негайного звільнення, повідомивши нам, що ордер на ваш арешт недійсний".

Я підбадьорився. Мій телефон знову задзвонив, я встав і запитав: "Тепер я можу користуватися своїм телефоном?"

"Сі", — перекладу я вже не потребував.

Я швиденько забрав свої телефони, а заразом і документ зі звинуваченням. 178 пропущених дзвінків. Серед них було повідомлення від міністра закордонних справ Великобританії Бориса Джонсона із проханням зателефонувати йому, як тільки зможу. Практично всі бюро новин — "Ей-Бі-Сі", "Скай ньюз", "Бі-Бі-Сі", "Сі-Ен-Ен", "Тайм", "Вашингтон пост" — цікавилися тим, що відбувається. Були звістки від дружини, від сина Девіда і багатьох моїх друзів по всьому світу, включно з Росією. Я відправив есемеску дружині, повідомивши, що живий і здоровий, і незабаром їй передзвоню. Такі ж повідомлення я надіслав Девіду та моїм колегам у нашому лондонському офісі.

Я поспішив перейти до частини дільниці, відкритої для відвідувачів. Настрій поліцейських явно змінився. Ще б пак, вони думали, що затримали Карлоса Шакала наших днів, а він тепер просто йде. Нарешті, я видзвонив мого іспанського адвоката. Поки мене тримали в дільниці, він обдзвонював усіх, кого знає в правоохоронних органах Іспанії, але все марно.

Врятував мене твітер. Один твіт породив шквал дзвінків до Інтерполу та керівництва Іспанії, які зрештою усвідомили, в яку авантюру їх втягнули.

Коли я залишав дільницю, поліцейський, який брав участь у моєму затриманні, сором'язливо підійшов до мене з перекладачкою. "Вони просять видалити твіт із їхньою фотографією. Чи зможете?" — спитала вона.

"Я порушу закон, якщо цього не зроблю?" — переклала вона моє запитання. Поліцейський знизав пле­чима.

"Тоді ні, я не видалятиму його". Мій твіт і досі там, де він має бути — на моїй стрічці у твітері.

Хоч як не смішно, вони запропонували підкинути мене до готелю. З посмішкою я відповів: "Мабуть, не варто. Через всю цю колотнечу я вже спізнився на зустріч із прокурором Хосе Грінда на сорок п'ять хвилин".

Варто мені було згадати його ім'я, як їх обличчя побіліли. Вони мало не впали на коліна, благаючи дозволити їм відвезти мене до нього. Я погодився. Цього разу ми поїхали на авто набагато вище класом. Менше ніж за пів години, ми вже були в прокуратурі. У вестибюлі мене зустрічав сам Хосе Грінда. Він був явно пригнічений тим, що, приїхавши до Мадрида на його запрошення дати свідчення проти російських бандитів, я був заарештований його колегами за наказом цих самих бандитів.

Ми пройшли до кабінету, і я розповів йому історію, що сталася із Сергієм Магнітським, історію, яку я вже багато разів розповідав. Я розповів, що Сергій був моїм російським юристом, і що у 2008 році його взяли у заручники корумповані силовики, і що його вбили у СІЗО за те, що він працював зі мною. Я розповідав йому про тих, хто стоїть за вбивством Сергія, і про тих, хто нажився на крадіжці наших 230 мільйонів доларів податків, тій самій крадіжці, яку він допоміг розкрити. А ще я розповів йому про те, що 33 мільйони доларів із цих злочинних грошей пішли на скупку елітної нерухомості на Іспанській Рив'єрі.

За виблиском у його очах, я відчував інтерес до нашої історії. По закінченні зустрічі я зрозумів, що в нас з'явився ще один союзник на Заході, а з порепаного потьомкінського фасаду путінського авторитету відвалився ще один величезний шмат штукатурки.

2. Флейта

1975 Як же я примудрився опинитися в цій ситуації?

У всьому винна флейта. Саме вона, справжня срібна флейта, яку подарували на моє одинадцятиріччя. Це був подарунок від мого улюбленого дядька, якого теж звали Білл, як і мене. Він був флейтистом-аматором і професором математики у Принстонському університеті.

Я обожнював цю флейту. Мені подобалося в ній все: який вона має вигляд, і як лежить у моїх долонях. Мені подобалося, як вона звучала, але я був ще той флейтист. І все одно я займався на ній стільки, скільки міг, і мене навіть взяли в шкільний оркестр, щоправда, останнім флейтистом. Репетиції оркестру проходили тричі на тиждень.

Експериментальна школа при університеті була в районі Гайд-паркe Південного Чикаго. Моя сім'я жила в таун-гаусі з червоної цегли в чотирьох кварталах від Чиказького університету, де мій тато був професором математики, як і мій дядько. На той час район Гайд-парк був дуже неспокійним, а сусідні райони — ще менш благополучними. Дітям було суворо заборонено йти далі 63-ї вулиці на півдні, Котедж-Гров на заході і 47-ї вулиці на півночі. На сході дозволену територію обмежувало озеро Мічиган. Питання безпеки своїх викладачів та їхніх сімей університет завжди ставив на чільне місце, тому найняв безліч приватних нарядів на допомогу поліції та встановив телефони безпеки практично на кожному кутку. У результаті в районі Гайд-парку охорони на одну особу було більше ніж у будь-якому іншому районі країни.

Завдяки цим заходам безпеки батьки дозволяли мені ходити до школи самому.

Якось весняним ранком 1975 року дорогою до школи до мене підійшли три підлітки, які були старшими і міцнішими за мене. Один із них, тицяючи у футляр із флейтою в моїй лівій руці, прогримів: "Гей, шмаркачу, що це в тебе в коробці?"

Притиснувши флейту обома руками до себе, я відповів: "Нічого".

"Ну звісно, нічого, — застрашливо заржав він. — А ну показуй, що там!"

Перш ніж я встиг відповісти, другий хлопець схопив мене, а третій потягнувся за футляром. Я спробував вирватись, але марно. Їх було троє, а мені виповнилося тільки одинадцять. Найздоровіший із силою рвонув за футляр, вирвав його з моєї руки, і вони кинулися драла. Я спробував їх наздогнати, і біг за ними ще кілька кварталів, але десь у районі 63-ї вулиці їх і слід прохолов. Я зупинився перевести дух. Поруч побачив телефон безпеки, встановлений університетом. Взявши себе в руки, якомога чіткіше розповів наряду охорони що сталося. За декілька секунд під'їхали дві машини університетської охорони, а трохи згодом і поліцейський наряд.

Поліцейські відвезли мене додому, підвели до вхідних дверей і зателефонували. Відчинила мати. "Що сталося?" — спитала вона з порога, обводячи поглядом кожного. Я заплакав...

"Мадам, якісь підлітки вкрали у вашого сина флейту, — пояснив один із них. Мама подякувала їм за те, що вони доставили мене додому. Поки вона зачиняла двері, другий поліцейський запитав, чи не бажаю я заявити про те, що сталося, і описати хуліганів.

Вона відповіла не одразу. Я відчував — вона не хоче, щоб я це робив. Але я наполіг. Утираючи сльози, я сказав: "Я дуже хочу зробити це, Єво" (не знаю чому, але в нас з братом була дивна звичка називати батьків на ім'я). Ми ще трохи посперечалися між собою, і мама здалася. Вона неохоче запросила поліцейських за стіл у кухню.

Я відповідав на запитання, а вони записували їх у блокнот. Коли вони пішли, мама зазначила, що, імовірно, ми ніколи вже не почуємо про нашу флейту.

Через місяць пролунав дзвінок із поліції. Вони заареш­тували трьох підлітків, які намагалися продати викрадені музичні інструменти до ломбарду. Затримані були схожі на мій опис. Звичайно, моя флейта безслідно зникла, але поліція хотіла знати, чи готовий я прийти в відділок на упізнання.

Мама не хотіла додаткових проблем, але я був непохитним, і до призначеної години ми вирушили до поліцейської дільниці на нашому старому "б'юку сенчурі".

Нас зустрів молодий офіцер і через забруднені коридори провів у маленьку затемнену кімнатку з вбудованим оглядовим вікном. Він роз'яснив, що ми можемо бачити підлітків через скло, а вони нас — ні. "А тепер поглянь і скажи, тут є ті хлопці, які відібрали у тебе флейту?" — спитав він мене.

Усі троє були там, вони стояли впереміш з іншими хлопцями. Один з них навіть був одягнений у той же червоний светр із короткими рукавами, в якому він був того дня.

"Це вони", — сказав я, вказуючи на них.

"Ти впевнений?"

"Так, точно вони". Я ніколи не забуду їхніх облич.

"Добре", — продовжив він, і обернувся до моєї мами: "Мадам, ми хотіли б, щоб ваш син дав свідчення в суді проти цих підлітків".

"І мови бути не може", — відрізала мама.

Я потягнув її за рукав: "Ну мамо, я дуже хочу". Ці хлопці вчинили погано, і я хотів, щоб вони отримали по заслузі.

За два місяці нас викликали до суду округу Кук у справах неповнолітніх. Це був новий будинок на Рузвельт-роуд, навпроти будівлі ФБР. Слухання проходили у великій сучасній залі, в якій були присутні лише ця трійця, їхні мами, суддя, громадський захисник, помічник окружного прокурора, моя мама та я. Трійця поводилася так, ніби те, що відбувається, їх мало турбувало.

Вони носилися по залі, і навіть коли суддя відкрив засідання, вони продовжували перешіптуватися й хихикати напівголосно. Але коли прокурор попросив упізнати підслідних, то їхні дурні жарти припинилися і вони дивилися на мене.

Їхній адвокат не зумів вибудувати захист. Після того, як я розповів, що сталося, суддя визнав усіх трьох винними у крадіжці. Але замість того, щоб відправити їх відбувати строк покарання у колонію для неповнолітніх, суддя засудив їх до умовного строку, а це означало, що вони й дня не проведуть за ґратами.

Моя флейта була втрачена безповоротно, а весь цей інцидент залишив поганий осад у моїй душі.

Але все ж таки те, що сталося, якимось чином вплинуло на мене, змусивши по-іншому сприймати роль правоохоронної системи.

З цього моменту я став одержимий усім тим, що було пов'язане з роботою поліції.

Дорогою до школи я завжди проходив повз грецьку закусочну "Агора" на 57-й вулиці. Біля неї завжди були припарковані поліцейські машини і мені стало дуже цікаво, що там робить стільки поліцейських.

Якось я не витримав, зібрався духом і зайшов усереди­ну. Жінка за касою дозволила мені скористатися туалетом. Дорогою я побачив за столиками два поліцейські наряди. Вони пили каву та розглядали фотографії людей з досить неприємними фізіономіями.

Повертаючись із туалету та витираючи мокрі руки об штани, я ще раз спробував роздивитися їх.

Вже вдома я зібрав всі свої дрібні гроші та наступного дня на шляху зі школи знову зайшов до "Агори".