Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Цього разу я взяв склянку газованки "Рутбір" і сів за сусідній столик із поліцейськими, крадькома поглядаючи на фотографії.

Спроба пройшла досить невдало: дужий поліцейський середнього віку спіймав мій погляд і суворо сказав: "Гей, сюди не можна підглядати. Це секретна інформація".

Я занурив погляд у склянку з газованкою і зробив ­ковток.

Поліцейські засміялися. Один з них сказав: "Хлопче, а ну підійди". Ну ось, знову влип, подумав я.

Але той продовжив: "Не слухай його. Він пожартував. Хочеш глянути?"

Я несміливо кивнув. Тоді він показав те, що вони називали "орієнтуваннями". З одного боку аркуша були набиті номери викрадених автомобілів, а з іншого — фотографії та опис підозрюваних, яких розшукувала поліція, і список злочинів, у яких вони звинувачувалися. Того дня орієнтування було видано на двох осіб, яких розшукували за вбивства, на одного — за зґвалтування, і ще на двох за збройне пограбування.

Я не знав, що це все означає, але звучало страшно і водночас захопливо. Кожна фотографія була вікном у страшну історію, про яку мені дуже хотілося дізнатися.

Доброзичливий поліцейський помітив, як мене це захопило, і запитав: "Хочеш взяти їх собі?" Я кивнув. "Забирай і приходь завтра за новою партією". Я так і зробив. Я забрав орієнтування наступного дня, і наступного за ним, і забирав їх щодня. До червня у мене зібралося під сотню орієнтувань. Я був таким захопленим, що пізніше поліцейські запропонували мені вступити до дитячого патруля поліції Чикаго.

Не дуже розуміючи, що це означає, я у захваті погодився.

Весь наступний навчальний рік, щочетверга в другій половині дня я разом з іншими хлопцями з нашого району ходив на лекції, де нам розповідали про злочини, роботу поліції та кар'єру в правоохоронних органах.

Як це часто буває з дитячими нав'язливими ідеями, інтерес до них поступово згасає з віком. Згодом і мій інтерес згас остаточно — я виріс.

І в той момент ніхто не міг припустити, що боротьба за верховенство закону і правосуддя стане основним сенсом мого дорослого життя.

3. Джон Москоу

1989–2008 роки Чотирнадцять років після, в 1989 році, я закінчив Вищу школу бізнесу Стенфордського університету. У тому році був повалений Берлінський мур. Через три роки я влаштувався в інвестиційний банк "Саломон Бразерс" у Лондоні, у відділ інвестицій Східної Європи. У тій частині світу відкривалися величезні можливості, і 1996 року я заснував інвестиційний фонд Hermitage та переїхав до Москви. Я назвав фонд ім'ям музею "Ермітаж" у Санкт-Петербурзі, де зберігаються шедеври образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва Росії.

Управляти інвестиціями фонду в Росії було зовсім непросто. Олігархи та корупціонери тим чи іншим способом обкрадали компанії, в які інвестував фонд.

Моїх колег за фінансовим цехом гнітила образа, але вони сприймали цю ситуацію як належне, своєрідну сплату за ведення бізнесу в Росії. А я не міг змиритися з тим, що маленька група людей збагачується на інших, і це їм минається безкарно. Це нагадувало мені історію з флейтою, але в грандіозному масштабі.

Тому я вирішив боротися. Замість аналізу корпоративних звітів про прибутки та збитки й бухгалтерських балансів (звичайне заняття керуючих) ми разом з моєю командою вивчали обсяги та способи злодійства в цих компаніях та тих, хто цим зловживав.

На підставі зібраних фактів ми подавали судові позови, боролися за голоси акціонерів та також інформували органи влади, включно з міністрами, про завдану державі шкоду.

Наша активність, безперечно, мала позитивний ефект, але головною нашою зброєю була публічність, а саме — винесення всього цього бруду на сторінки міжнародної преси.

br>

Ми не могли зупинити крадіжки повністю, але з точки зору інвестицій потрібно було всього лише створити достатній тиск для невеликих змін. Річ у тім, що компанії, в які ми інвестували, були настільки недооцінені ринком, що навіть невелика позитивна динаміка приводила до суттєвого росту акцій.

Такий підхід до інвестицій у Росії (його можна назвати "знайди та присором") виявився достатньо сприятливим. Через деякий час фонд Hermitage став одним із перших у рейтингу світових інвестфондів із прибутковості. На вершині кар'єри я керував 4,5 мільярдами доларів інвестицій у російські цінні папери.

Але боротьба з корупцією не сприяла моїй славі в очах олігархів, і з часом мої дії призвели до низки катастрофічних наслідків для фонду та його співробітників.

У листопаді 2005 року Путін оголосив мене загрозою національної безпеки та депортував із країни. Для захисту активів моїх інвесторів ми розпродали акції російських компаній фонду Hermitage. Я терміново евакуював до Лондона свою команду та їхні родини, включно з моїм операційним директором Іваном Черкасовим і директором з корпоративних досліджень Вадимом Клейнером. Як стало зрозумілим пізніше, це було слушним рішенням.

Через півтора року до мого московського офісу вдерлася дюжина бійців МВС, яку очолював підполковник Артем Кузнєцов. В цей час інша група поліцейських орудувала в офісі наших юристів. Під час обшуку вони вилучили велику кількість документів, зокрема нашу фінансову звітність, правоустановчі документи, сертифікати та печатки наших російських інвестиційних компаній (На відміну від Заходу, у Росії не обійтися без печаток, без них просто неможливо вести бізнес). Усе конфісковане було надано в розпорядження майора МВС Павла Карпова. І поки документи та печатки знаходилися у нього, частина з них була використана для того, щоб сфальсифікувати зміну власників наших компаній на осіб зі страшним кримінальним минулим.

І хоч наші компанії були вкрадені, фінансові втрати виявилися незначними: ми встигли розпродати їхні активи. Мабуть, можна було залишити все як є. Але для того, щоб провести обшуки і вилучити потрібні для шахрайства документи та печатки, співробітники МВС відкрили кримінальну справу проти Івана Черкасова.

Ця кримінальна справа обернулася б катастрофою, якби Іван залишився у Москві, де його б арештували та посадили. Але навіть попри те, що він був у безпеці в Лондоні, треба було протидіяти цим безпідставним звинуваченням, інакше вони б повернулися до нас бумерангом.

Для цього ми найняли команду російських юристів в Москві. Вони достатньо швидко зібрали свідчення того, що кримінальна справа проти Івана була сфальшована від початку й до кінця.

У процесі збору доказів спливли геть нечувані факти. Ці злодії не тільки вкрали наші компанії, але й ще нашвидкуруч сфальшували проти них позови сумарно на один мільярд доларів від трьох компаній-прокладок. Три позови на цю суму були подані в суди в трьох регіонах Росії. Юристи зі сторони шахраїв представляли в цих справах одночасно і позивачів, і відповідачів, тобто наші вкрадені компанії — природно, визнаючи їх винними. Корумповані судді, не ставлячи ніяких запитань, за п'ять хвилин ухвалили та оформили рішення на користь несправжніх позивачів.

Ми гадки не мали, навіщо їм знадобилися ці підроблені позови. Але через те, що до справи були причетні корумповані поліцейські, ми сподівалися, що як тільки-­но ми надамо ці факти правоохоронним органам, усі учасники шахрайства: корупціонери в погонах та їхні друзяки-злочинці — будуть заарештовані та засуджені, а кримінальне впровадження проти Івана буде скасо­вано.

На початку грудня 2007 року ми подали три заяви в різні інстанції, в яких назвали всіх корупціонерів, включно з Кузнєцовим та Карповим, поіменно. Але замість того, щоб провести розслідування, справу передали Карпову, щоб він її проводив сам проти себе. Перше, що він зробив — це відкрив кримінальну справу проти мене, і я трохи згодом був оголошений у федеральний розшук.

Чим більше працювали наші юристи і викривали нові подробиці того, що сталося з нашими компаніями — тим стрімкіше погіршувалася ситуація. В червні 2008 року наш юрист Сергій Магнітський виявив, що шахраї використали вкрадені компанії та фіктивні позови проти них для незаконного повернення раніше сплачених ними податків у розмірі 5,4 мільярда рублів (230 мільйонів доларів). Саме стільки податків наші компанії сплатили в бюджет 2006 року, коли ми розпродали їхні фінансові активи. Повернення податків зайняло лише один день — 24 грудня. Ще два дні пішло на переказ цієї величезної суми з казначейства. Це сталося 26 грудня, за п'ять днів до Нового року. Вся сума переказу зрештою опинилася в невідомому та доволі каламутному банку "Універсальному банку заощаджень". Мабуть, це була найбільша крадіжка податків у новітній історії Росії.

Власником "Універсального банку заощаджень" був сумнівний тип — Дмитро Клюєв, а його підприємство з дуже великим припущенням можна було назвати банком. У російському банківському рейтингу він займав 920-те місце: банк мав один філіал та капітал у 1,5 мільйона доларів. Усе вказувало на прокладку з метою відмивання грошей, а не на легальну фінансову установу. Наші юристи подали нові заяви про виявлений злочин, маючи надію на більш адекватну реакцію. Російській владі може бути байдуже, що обікрали іноземного інвестора, але ж крадіжка податків із бюджету повинна була сприйнятися як образа! Однак у відповідь ми отримали нові репресії.

Шахраї відправили в Лондон двох своїх спільників. Ті прийшли до офісу міжнародного кур'єра — компанії DHL. Офіс знаходився в районі Ламбет на південному березі Темзи, навпроти Вестмінстерського палацу. Звідти вони і спрямували документи, які використовували для крадіжки податків, до офісу наших московських юристів, вказавши відправником нашу компанію та адресу нашого офісу: "Hermitage Capital Management, 2 Golden Square, London, England".

Вони намагалися створити вигляд, що ми самі відправили підроблені документи для розкрадання своїх же податків нашим російським юристам.

Як тільки DHL привезла посилку, співробітники поліції увірвалися до офісу наших юристів та "конфіскували" її. Юристів миттєво викликали на допити, зрештою все стало прозорим як божий день. Вони вирішили зробити нас самих шахраями, що вкрали 230 мільйонів доларів податків. А наших юристів — спільниками. Їх треба було терміново рятувати. Двоє встигли швидко залишити Росію, виїхавши до Лондона, але третій, Сергій Магнітський, вирішив залишитися.