Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А щодо сьогодні, то всі ті жалюгідні людці дуже задоволені з того, що вони сьогодні існують, а цього їм досить. Існування, чисте й голе існування, заповнює всю їхню душу. Вони не відчувають, що є щось більше, ніж існування.
Але чи існують вони? Чи насправді вони існують? Я так не думаю, бо якби вони існували, якби існували насправді, то страждали б від свого існування і не вдовольнялися б ним. Якби вони реально і по-справжньому існували в часі й просторі, то страждали б через те, що не перебувають у вічному й нескінченному. І це страждання, що є не що інше, як страждання Бога в нас, Бога, який страждає в нас тому, що почуває себе замкненим у нашій скінченності й у нашому світському бутті, це божественне страждання примусило б їх порвати всі ті нікчемні логічні ланцюги, якими вони намагаються прив’язати свої нікчемні спогади до своїх нікчемних надій, ілюзію свого минулого до ілюзії свого майбутнього.
Але чому все робиться так, як воно робиться? Та хіба Санчо Панса коли-небудь запитував Дон Кіхота, навіщо той робив те, що робив?
А тепер спробуймо повернутися до початку нашої розмови, до твого запитання, до твоєї стурбованості: у який стан колективного безумства або колективного марення змогли б ми вкинути цю жалюгідну масу вбогих людей?
Ти сам наблизився до розв’язання цієї проблеми в одному зі своїх листів, у яких ти атакуєш мене своїми запитаннями. У тому листі ти мене запитав: а чи не спробувати нам організувати новий Хрестовий похід?
Тож я відповідаю тобі на це запитання ствердно; я думаю, що варто було б організувати новий хрестовий похід із метою визволити Гріб Дон Кіхота з-під влади бакалярів, парохів, цирульників, дуків та каноніків, які його захопили; я думаю, можна було б спробувати організувати Хрестовий похід і визволити Гріб Кабальєро Бéзуму з-під влади нікчемних ідальґо Раціонального Розуму.
Вони, і з цього не слід дивуватися, захищатимуть свою незаконно захоплену власність і спробують обґрунтувати, вдаючись до багатьох вигаданих аргументів, що нагляд за Гробом та його охорона по праву належать їм. Так, вони охороняють його для того, щоби Кабальєро не воскрес.
На такі аргументи треба відповідати образливими вигуками, жбурлянням каміння, криками пристрасті, ударами списів. У суперечці з ними не варто вдаватися до раціональних аргументів. Якщо ти спробуєш відповідати на їхні аргументи своїми, ти пропав.
Якщо вони, за своїм звичаєм, запитають у тебе, за яким правом ти вимагаєш, аби вони повернули тобі Гріб, не відповідай їм нічого, бо вони це й самі зрозуміють. Зрозуміють потім… можливо, аж тоді, коли ні тебе, ні їх уже не буде, принаймні на цьому світі видимостей.
Бо там, де перебуває Гріб, перебуває також колиска, перебуває гніздо. І саме звідти знову випливе на небо зірка, осяйна й дзвінка.
І не став більше мені таких запитань, мій любий друже. Коли ти спонукаєш мене говорити про ці речі, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї душі, яка терпить лютий біль від навколишньої вульгарності, що оточує і здавлює мене зусібіч, з душі, обляпаної й забрудненої багном тієї брехні, в якій ми бабраємося, з душі, подряпаної шпичаками ницості, яка нас огортає, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї зболеної душі видіння, позбавлені раціонального глузду, поняття без логіки, речі, про які мені не відомо, щó вони означають, і до того ж я не маю анінайменшого бажання дошукуватися в них якогось сенсу.
«Що ти хочеш усім цим сказати?» — не раз запитував мене ти. І я тобі щоразу відповідав: «А хіба я знаю?»
Ні, мій любий друже, ні! Я просто не знаю, щó означають багато з тих станів мого духу, про які я тобі розповідаю, а якщо про них хтось і знає, то не я. Хтось перебуває всередині мене, і саме він мені їх диктує, саме він про них розповідає. Я просто підкоряюся йому й не намагаюся ні побачити його обличчя, ні довідатися його імені. Я лише знаю, що якби я побачив його обличчя і якби він назвав мені своє ім’я, то я помер би для того, щоби жив він.
Мені соромно, що я кілька разів намагався вигадувати істот, персонажів із роману для того, щоб укласти в їхні уста те, що я не наважувався укласти у свої власні, і примушував їх казати ніби жартома те, до чого я ставлюся щонайсерйозніше.
Ти мене знаєш, і тобі добре відомо, який я далекий від того, щоб умисне шукати парадокси, екстравагантні та незвичайні висловлювання, хоч би що там про мене думали якісь йолопи. Ти і я, мій добрий друже, мій єдиний справжній друже, часто розмовляли наодинці про те, щó означає справжнє божевілля, і не раз обговорювали слова ібсенівського Бранда[18], сина К’єркеґора, який сказав, що божевільний той, хто самотній. І ми також дійшли з тобою згоди в тому, що будь-яке божевілля перестає бути божевіллям, коли стає колективним, коли воно стає божевіллям усього народу, а може, навіть усього людського роду. Тією мірою, якою галюцинація стає колективною, стає популярною, стає суспільною, вона перестає бути галюцинацією й перетворюється на реальність, тобто стає такою характеристикою, що перебуває вже зовні, довкола кожної окремої особи з тих, кому вона притаманна. І ти, і я дійшли цілковитої згоди в тому, що передавати масам, передавати народові, передавати нашому іспанському народові треба якесь божевілля, божевілля когось з його членів, що є божевільним, але божевільним по-справжньому, а не жартома. Божевільним, але не дурним.
Ти і я, мій добрий друже, з обуренням таврували те, що тут називають фанатизмом і що, на наше лихо, фанатизмом не є. Ні, не потрібно вважати фанатизмом те, що регламентують, і стримують, і спрямовують у певне річище бакаляри, парохи, цирульники, каноніки та дуки; не можна назвати фанатизмом те, що виступає під прапором логічних формул, те, що має певну програму, те, що ставить перед собою певну мету на завтрашній день, те, що будь-який оратор може піднести людям у вигляді тривалої й методично організованої промови.
Одного разу — ти пам’ятаєш? — нам довелося бачити, як восьмеро чи десятеро молодих людей об’єдналися й пішли за одним, що звернувся до них із закликом: «Утнімо якусь дикунську витівку!». І саме про це ми з тобою мріяли: щоби народ, люди згуртувалися і з криками: «Утнімо якусь дикунську витівку!» — рушили уперед.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя Дон Кіхота і Санчо», після закриття браузера.