Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони слухали, як оратор розпинався, що Анк-Морпорк повинен обороняти своїх громадян на новій землі. У Щебеня був спантеличений вигляд.
— Звідки там взятися громадянам, якшо земля тільки-но вилізла з-під води? — він не петрав.
— Гарне запитання, — погодився Ваймз.
— Вони всьой той час не дихали під водою?
— Навряд чи.
«В повітрі вчувається не лише солоний бриз, — думав Ваймз. — Вітер змін». Він це відчував. Зненацька Хапонія була у всіх на слуху.
Анк-Морпорк майже ціле століття перебував із Хапонією в стані миру, ну бодай не-війни. Зрештою, вони були сусідами.
Сусідами… ха! Втім, що це слово означало? Варті є що розповісти про сусідів. Як і адвокатам, особливо тим багатшим, для яких «сусід» — це людина, яка двадцять років тягає вас по судах через газон на два дюйми ширший, ніж треба.
Люди роками живуть пліч-о-пліч, дружно киваючи одне одному вранці по дорозі на роботу, а тоді стається якась дрібничка і — бац! — комусь у голову прилітають садові граблі.
А тепер ще й якась клята брила постала з моря, і всі поводилися так, ніби то хапонський собацюра всю ніч скавчав у них під вікнами.
— Грргргрргр, — журився Щебінь.
— Не зважай на мене, тільки не спльовуй на мої черевики, — попросив Ваймз.
— Це типу… — Щебінь змахнув ручиськом, — типу як… тобі всяке спадає на… — він затнувся і глянув на свої пальці, все ще ворушачи губами, —…думку. Грргргрргр. Це типу, як на тебе падають камінці, і ти вловлюєш, що на тебе зара зсунеться купа землі, а дерти кігті вже пізно. Отой момент і називається грргргрргр.
Ваймз і собі заворушив губами.
— Лихі передчуття?
— Саме оно.
— А як це слово виникло?
Щебінь здвигнув плечима.
— То, певно, хтось крикнув, коли його припечатало важкою брилою.
— Лихі передчуття… — Ваймз замислено потер підборіддя. — Що ж, у мене їх по самі вуха…
«Зсуви і лавини, — думав він. — Маленькі, невагомі як пух, сніжинки осідають на схилі — аж раптом ціла стіна снігу починає зсуватися вниз…»
Щебінь лукаво на нього зиркнув.
— Я знаю, всі кажут: «Пеньки тупі, як Щебінь», — але я знаю, куди дме вітер.
Ваймз поглянув на свого сержанта з нововиявленою повагою.
— І ти це зауважив?
Троль багатозначно двічі стукнув пальцем по шолому.
— Тут всьо просто, — почав він. — Видите на дахах дрібні когути, дракони і всьо решта? А того біднятка на даху Гільдії злодіїв видите? Достатньо за ними дивитисі. Вони знают. Я сі дивую, як їм вдається показувати в правильному керункові.
Ваймза трохи попустило. Як на троля, Щебінь був не такий уже і тугодум, і розумом межував десь між каракатицею і танцівником у дрицки-гоцки, але завжди можна бути впевненим, що він не витратить цінні секунди на те, щоб зайвий раз про щось подумати.
Щебінь підморгнув.
— А ше мені це нагадало часи, коли я найшов велику ломаку, а дідуньо почав розпинатисі про то, як він ще пуцьвіріньком передубасив усіх ґномів, — докинув він. — Ви шось таке відчуваєте, еге?
— Ем… так… — спантеличено відповів Ваймз.
Над ним затріпотіли крила. Він зітхнув. До них летіло повідомлення.
На поштовому голубі.
Вони вже, здається, все перепробували. Болотяні дракони іноді вибухали в повітрі, бісики зжирали повідомлення, а семафори постійно підводили, особливо там, де дув сильний вітер.
Аж тут капрал Малодупко помітила, що анк-морпоркські голуби, внаслідок сотень років гніту і знущання з боку місцевих ґорґулій, вирізнялися набагато більшим розумом серед своїх побратимів. Хоч це і не вразило Ваймза, бо, на його думку, флора на старому сирому буханці — і то кмітливіша.
Він витягнув із кишені жменьку зернят. Голуб, чемно дотримуючись інструкцій, примостився на його плечі. І тут же, чемно прислухавшись до свого внутрішнього позиву, спорожнився.
— Пора нам, знаєш, підшукати якусь кращу альтернативу, — мовив Ваймз, розгортаючи повідомлення. — Щораз, як ми шлемо послання констеблю Ринві, він зжирає його разом із голубом.
— Ну, він є ґорґульою, — спробував виправдати його Щебінь. — Він думає, що то доставка обіду.
— О, — мовив Ваймз, — його світлість бажає мене бачити. Як мило.
Правитель Ветінарі мав зосереджений вигляд, бо вже не раз помічав, як людей збиває з пантелику, коли їх уважно слухають.
А на подібних зібраннях, де йому доповідали міські радники, він слухав особливо уважно, бо йому казали тільки те, що хотіли, щоб він почув. Тож йому доводилось вслухатися в паузи між словами. А там ховалося те, про що лорди думали, він не знає, і сподівалися, що не дізнається.
Ось і зараз він уважно дослухався до того, що лорд Дауні із Гільдії найманців недоговорював, надміру розжовуючи йому про високий рівень підготовки гільдії та її значення для міста. Не витримавши агресивного слухання Ветінарі, голос врешті стих.
— Спасибі, лорде Дауні, — сказав він. — Переконаний, що з цими знаннями нам тепер буде ще важче заснути. Маю лише одну крихітну заувагу… Наскільки мені відомо, слово «найманець» походить із Хапонії?
— Ну… так…
— І, наскільки мені відомо, багато ваших учнів, виявляється, є вихідцями з Хапонії та сусідніх країн?
— Неперевершена якість нашої науки…
— Атож. Тобто насправді ви хочете мені сказати, що їхні найманці мають більше досвіду, знають всі закутки нашого міста, а ви власною персоною відточуєте їхні традиційні навички?
— Е…
Патрицій звернувся до пана Бурлі.
— Ну хоч зброя в нас ліпша, пане Бурлі?
— Звісно. Кажіть про ґномів що хочете, а ми останнім часом виготовляємо просто першокласні речі, — підтвердив президент Гільдії зброярів.
— А. Ну хоч щось.
— Так, — мовив Бурлі. В нього був нещасний вигляд. — Та коли вже мова зайшла про виготовлення зброї… справа в тому…
— Дайте вгадаю, справа в тому, що виготовлення зброї — перш за все справа прибуткова, — закінчив за нього Патрицій.
У Бурлі був такий вигляд, ніби він зіскочив з гачка… на ще більший гачок.
— Е… так.
— Що насправді зброю треба продавати.
— Е… атож.
— Усім охочим її придбати.
— Е… так.
— Незалежно від цілі її використання?
Виробника зброї загнали в глухий кут.
— Даруйте? Ну ясна річ. Це ж зброя.
— Підозрюю, що останні кілька років найбільші прибутки приносила Хапонія?
— Ну, властиво… Серифу якось треба втихомирювати жителів околиць…
Патрицій підняв руку. Його клерк, Тулумбас, подав йому аркуш паперу.
— «Великий зрівнювач» — пересувний 500-фунтовий десятизарядний арбалет? — уточнив він. — А, ось іще, постривайте… «Метеор» — автоматизований метальник сюрикенів, що з відстані двадцяти кроків зносить голову; якщо не відірвало — ми повернемо вам кошти?
— Ви коли-будь чули про д’реґів, правителю? — запитав Бурлі. — Кажуть, що єдиний спосіб втихомирити одного з них — невтомно рубати сокирою, а рештки поховати під каменем. І привалити ще одним зверху.
Патрицій, здавалось, відволікся на велике зображення болеадораса третього покоління з колючого дроту під назвою «Дервіш». Запала болюча тиша. Бурлі спробував її порушити — завжди прикра помилка.
— Крім того, ми забезпечуємо такі бажані робочі місця в Анк-Морпорку, — пробубнів він.
— Експортуючи зброю в інші країни, — повернув його на землю правитель Ветінарі. Він віддав назад аркуш і приязно всміхнувся Бурлі.
— Я дуже радію, що галузь так розквітає, — мовив він. — І я це особливо матиму на увазі.
Він обережно склав долоні.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джинґо, Террі Пратчетт», після закриття браузера.