Читати книгу - "Привид"

Літак спорожнів. На смузі вже стояв мікроавтобус з персоналом прибиральників, а екіпаж невеличкою купкою поволі йшов відпочивати. Торд Шульц помітив, що першим з мікроавтобуса вигулькнув невеличкий опецькуватий росіянин і прудко гайнув трапом, поблискуючи своєю жовтою флуоресцентною курткою з логотипом авіакомпанії «Солокс».

«Бачу».

Це слово крутилося у капітана в голові, коли він крокував коридором до екіпажного центру.

— А свою подорожню сумку ви не взяли? — спиталася одна зі стюардес, показуючи на валізу Торда, яку він котив на коліщатах. Він не зміг пригадати її ім’я — Мая чи то Міа? Згадав лише, що колись він одного разу переспав з нею іще минулого століття під час однієї з транзитних зупинок. Чи не переспав?

— Ні, — відказав Торд Шульц.

«Бачу». Може, він мав на увазі «побачу тебе знов»? Чи «бачу, що ти мене помітив»?

Вони пройшли повз перегородку біля входу до пункту для екіпажів. За тією перегородкою теоретично мав сидіти, як чортик у табакерці, представник митниці. Та дев’яносто дев’ять відсотків часу стілець за перегородкою був порожній, і Торда Шульца ніколи — жодного разу впродовж тридцяти років, які він пропрацював на авіалінії, — ніколи не зупинили для обшуку.

«Бачу».

Може, «все нормально, я тебе бачу»? Чи «я бачу, хто ти такий»?

Торд Шульц поквапився крізь двері, що вели до екіпажного пункту.

Сергій Іванов, як завжди, потурбувався про те, щоби першим вийти з мікроавтобуса, коли той зупинився на стоянці поруч з аеробусом, і прудко майнув сходинками до порожнього літака. Занісши пилосос до пілотської кабіни, він зачинив за собою двері і замкнув їх. Натягнувши на пальці латексні рукавички і відкотивши їх аж до татуювань на зап’ястях, прибиральник відкрив передню кришку пилососа і відчинив капітанську комірку. Видобув звідти польотну торбу, розстебнув застібку-блискавку, витягнув з нижньої частини металеву пластину-перегородку і намацав чотири схожих на цеглини брикети по кілограму кожен. Потім поклав їх до пилососа, затиснувши поміж трубкою та мішечком для пилу, який він завчасно випорожнив. Після цього Іванов клацнув кришкою, відімкнув двері пілотської кабіни й увімкнув пилосос. Усе це було зроблено за кілька секунд.

Почистивши та прибравши салон, прибиральники неквапливо полишили літак, склали світло-блакитні мішки зі сміттям під задні двері свого мікроавтобуса «Дайгацу» і поїхали до кімнати відпочинку. До того, як аеропорт закриють на ніч, іще мали злетіти та сісти лише жменька літаків. Іванов зиркнув через плече на Джені, старшого зміни. Той витріщався на екран комп’ютера, який показував час прибуття та відправлення літаків. Без затримок.

— Я візьму на себе Берген, — сказав Сергій із сильним акцентом. Він, принаймні, розмовляв норвезькою, хоча знав росіян, котрі прожили в Норвегії з десяток років, але все одно мусили вдаватися до англійської. Коли його привезли сюди два роки тому, його дядько дав йому зрозуміти, що він мусить вивчити норвезьку, і при цьому заспокоїв його, додавши, що, може, йому передався у спадок його власний талант швидко засвоювати мови.

— Бергенський рейс візьму на себе я, — відповів Джені, — а ти почекаєш на борт із Трондхейма.

— Ні, Бергеном займуся я, — заперечив Сергій, — а Трондхейм візьме на себе Нік.

Джені здивовано зиркнув на нього.

— Як хочеш. Дивись, не перетрудись, Сергію. Бо від роботи коні дохнуть.

Сергій підійшов до крісла під стіною й обережно прихилився плечима до спинки. Шкіра на плечах і досі боліла в тих місцях, де приклав свою руку норвезький татуювальник. Він працював по рисунках, які Сергію надіслав Імре, татуювальник з в’язниці у Нижньому Тагілі, і роботи над ними залишалося іще досить багато. Сергію пригадалися татуювання в Андрія та Петра, двох помічників його дядька. Блідо-сині штрихи на шкірі цих двох алтайських козаків оповідали їхні драматичні життєві історії та величні подвиги. Та Сергію теж було чим похвалитися: вбивство. То було таке собі незначне вбивство, але воно вже було зафіксоване у вигляді янгола. Можливо, додасться іще одне вбивство, цього разу — значуще. Велике вбивство. Коли необхідне стане неминучим, сказав його дядько, попередивши, що він має бути напоготові психологічно і продовжувати вправлятися з ножем. Мав приїхати один чоловік, пояснив дядько. Іще остаточно неясно, але така можливість існує.

Можливість.

Сергій Іванов поглянув на свої руки. Вони й досі були в латексних рукавичках. Звісно, то був звичайнісінький збіг обставин, що їхнє штатне робоче вбрання автоматично гарантувало, що він не залишатиме відбитків пальців на пакунках з товаром у тому разі, якщо одного дня справи підуть кепсько. Не було навіть найменшого натяку на тремтіння рук. Бо їм уже доводилося здійснювати цю процедуру так багато разів, що Іванов мав час від часу нагадувати собі про потенційну небезпеку, аби бути насторожі. Він сподівався, що його руки залишаться так само спокійними, коли настане неминуче і йому доведеться зробити те, що треба. Коли йому доведеться зробити ще одне татуювання, зразок якого він уже замовив. Іванов знову уявив собі сцену: ось він у себе вдома у вітальні розстібає перед братами-урками свою сорочку і демонструє їм нові татуювання. Які не потребуватимуть слів та тлумачень. Тому він не скаже нічого. Лише побачить по їхніх очах: він уже не маленький Сергійко. Вже кілька тижнів він ночами молився, щоби той чоловік приїхав. Щоби необхідне стало неминучим.

Динамік радіотелефону хрипко передав команду почистити й прибрати салон літака, який щойно прибув з Бергена.

Сергій підвівся. Позіхнув.

Цього разу процедура в пілотській кабіні була іще простішою: відкрити пилосос і викласти його вміст у подорожню торбу другого пілота.

Коли вони виходили, то зустріли екіпаж, який повертався до літака. Сергій Іванов уникнув погляду другого пілота. Він опустив очі і помітив, що той мав таку саму валізу на коліщатах, що й Шульц, — червону, фірми «Samsonite». Без невеличкої подорожньої торби, яка зазвичай пристібалася до верхньої частини валізи. Вони не знали один про одного анічогісінько — ані про мотиви, ані про походження, ані про рідню. Все, що пов’язувало Сергія, Шульца та молодого другого пілота, — це їхні незареєстровані мобільні телефони, придбані в Таїланді, щоби мати змогу послати ними повідомлення у разі, якщо в розкладі руху літаків з’являться зміни. Сергій сумнівався, що Шульц та другий пілот знали один одного. Андрій всю інформацію суворо обмежив до рівня «знати лише те, що необхідно». І через це Сергій навіть гадки не мав, що станеться далі з тими пакунками. Втім, він здогадувався. Бо коли другий пілот внутрішнього рейсу Осло — Берген