Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Елеонора (звертається з усмішкою до Сергія, що курить неподалік і дивиться на ліс): Ну, і як там наша Галя?

Серафима (зі злими, заплаканими очима): Та, мабуть, не гірше, ніж твій Артем!

Мар’яна (сидить на поваленому стовбурі дерева зразу позаду Марії й шепоче, її шепіт на хвилину заглушає всі інші звуки на сцені): Будь ти проклята, божевільна суко, росіє! Росіяни, будьте прокляті! Будьте ви прокляті до дванадцятого коліна! Ненавиджу вас усіх! (тихенько виє) О, мамочко моя, мамо! О, таточку мій хороший…

Персонажі, що мали телефонні розмови, повільно розходяться. На фоновому екрані декілька десятків вікон-розмов. На периферії сцени рухаються якійсь люди, що розмовляють, сміються чи плачуть, але нам майже не чути їхніх розмов. Мар’яна залишається сама.

На головному екрані загоряється нове вікно-розмова, і в ньому на синьо-жовтому фоні ми бачимо маму і тата Мар’яни.

Мама Мар’яни: Яка в нас хороша дівчинка вийшла! Правда, любий? Така вже ніжна, така хороша. Мар’яночко, не плач! Це ми, твої тато й мама! Ми тут, ми з тобою. Ми любимо тебе, радосте наша!

Мар’яна перестає плакати, витирає сльози, озирається довкола, підкурює сигаретку.

Тато Мар’яни: Шкода тільки, що вона на «Ближні сади» поїхала так невчасно (хитає головою). І що й досі не заміжня. Але, може, усе ще владнається.

Мама Мар’яни: Подивимося. На все воля Божа.

Тато Мар’яни: Ти чуєш цю пісню, жінко? Чи може, мені вона тільки вчувається?

Мама Мар’яни: Батько мій любив її співати.  І про молодість, що не повернеться, і про гору високую, і щось там про гай.

Мар’яна (співає): А в тім гаю край бережка, де в’яжуться човни, човни (плаче). Мамочко моя, тату…

Тато Мар’яни: Гадаєш, ми з тобою померли?

Мама Мар’яни (задумливо): Може, і так, але як і куди?

Тато Мар’яни: Куди померли? Дивне питання. В Україну, звичайно. Тільки в небесну таку собі, теплу, смішну й хорошу. Україну батьків і друзів, доньок і синів, собак і котів, нашого розуму й нашого серця. Гарного пива й чистих дощів.

Мама Мар’яни: Нас убила російська ракета.

Тато Мар’яни: Точніше, російська культура. Прилетіла вранці й упала на наші голови.

Мама Мар’яни (після паузи): Мало пам’ятаю зі свого життя. Тебе тільки, та Мар’яну. А Остапа вже як здалеку.

Тато Мар’яни: Значить, усе ж таки померли, бо раніше ти лаяла цього засранця щохвилини. Він і зараз, замість робити щось путнє, п’є пиво в моєму улюбленому фотелі. Я для себе ящик литовського придбав ще перед війною, а він знайшов його в нас у підвалі й п’є, як своє.

Мама Мар’яни: Померли (зітхає). Це ж треба.Тому й Мар’яна нас не чує. І нам нічого не болить… Тільки шкода всіх загиблих. І тих, що загинуть. І українців, що Росія вкраде. І тих, що вб’є. І тих, що вбила.

Тато Мар’яни: Але чуєш, пісня звучить.

Зникають зображення на екрані.

Мар’яна зітхає, підіймається, іде до брами, над якою на синьому фоні жовтогарячим написано: «Ближні сади».

Звучить музика. Чуються слова пісні: «Під гаєм в’ється річечка, як скло, вода блищить, долиною зеленою кудись вона біжить».

Усе сильніше гупає артилерія, чутно гул літаків.

Вибух, затемнення.

Сцена 2

Морозяний вечір. Та ж сама декорація. На старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Вибухи то ближче, то трішки нібито здаля. Усі сидять тихо, дивляться врізнобіч.

Степан Григорович: Ви не чуєте музику? Як із лісу йде? Не чуєте, нє?

Олена Володимирівна: Яку ще музику, Степане? Що ти вигадуєш? Вибухи чую, а музики ніякої немає. Учора треба було менше наливки вживати, і сьогодні б нічого зайвого не чулося.

Степан Григорович (дивиться у свій телефон): У людей ловиться хвиля, а в мене, скільки не гуляв, нічого (сміється). І я старий, і телефон у мене старий. Та, зрештою, і просто посидіти тут, у лісі, добра ідея. Бо в хаті сидіти постійно, коли воно б’є так десятий день поспіль, неможливо.

Олена Володимирівна (зітхає): Я хоч сина почула. Він мене – майже ні. А я його почула. Такий от зв’язок. Сказав три слова. Що в нього все нормально. Що в шапці і, каже, на складах служить десь у тилу. Бреше, звичайно. Але я йому й за це дякую… Хоч він мене й не чує… А гупає, справді так, що в хаті самі собою двері відчиняються і зачиняються. А ти кажеш, музика.

Марія Цвіт: Ми з Васею з самого ранку нічого зловити не можемо. Ще після сніданку вийшли й от уже давно обідати треба. А так було б потрібно… Може, хтось зголоситься нас вивезти звідсіля? Сил ніяких немає… (плаче) Б’ють удень і вночі, удень і вночі. Ну навіщо вони сюди приїхали на своїх танках, ці тварюки довбані?! Навіщо?! Що їм від нас усіх треба?! Від україномовних і російськомовних, від старих і малих, що цим тваринам від нас потрібно?! Невже ми тут так і загинемо всі? (плаче)

Вася Цвіт: Маріє, не треба.

Степан Григорович: Вони просто хочуть нас знищити. Іншої мети в них немає і бути не може. Це ж росіяни.

Вася Цвіт: Маріє, будь ласка, не треба.

Марія Цвіт (намагається посміхатися): Та буде тобі, Васю, я ж нічого такого не кажу. Ми всі тут в однаковій ситуації. Вам теж, Олено Володимирівно, треба було б подумати про те, як звідси вибиратися.

Олена Володимирівна (киває головою): Усі разом, усі однаково безпомічні. Нашу квартиру в Бородянці росіяни розбомбили, то в нас тільки тут житло й залишилося. Куди нам їхати на старості? Кому ми де потрібні? Ніде й нікому. Будемо вже тут якось виживати, якщо дасть Бог.

Коля Хромий (худий божевільний хлопець тридцяти років, тихо сміється й б’є себе по колінах долонями): Бачив дівчинку! У річці Горяні пливла, як пава, як наяда, у синіх-синіх вибухах, у чудесних вбраннях.

Олена Володимирівна (якомога лагідніше): Колю, ану застебни калитку. Давай-давай, наядо, а то застудиш хазяйство. На вечір мороз заходить. Не треба ніяковіти, Колю. Кожен дорослий чоловік іноді застібається на всі ґудзики. Ти сьогодні вже снідав щось? Степане, ти