Читати книгу - "Вільні малолюдці"

Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі. 

Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами. 

— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона. 

Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем. 

Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно. 

— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку. 

Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі? 

Ні. 

Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні. 

Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу. 

Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки. 

Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні. 

— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки. 

Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося. 

А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски: 

— Трясця, Бобцю, ти то бачив? 

— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму. 

Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини! 

— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха. 

— Знаю! — відрубала міс Тік. 

— А вона просто взяла і луснула його по голові! 

— Знаю! 

— Ось так! 

— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік. 

Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем. 

— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця! 

— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні… 

Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля. 

— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав! 

— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже! 

— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок. 

— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато. 

Власник голосу, все ще із сховку, пропищав: 

— То тут тобі й кінець? 

— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все… 

Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг. 

Всі у цьому краю носять із собою обереги, і міс Тік зауважила, що відсутність такого викликає в людей підозри у відьомстві. Хочеш бути відьмою — маєш бути трохи цинічною. 

Міс Тік мала гостроверхого капелюха, але то був нишко-капелюх, який настовбурчував вершок тільки, коли вона веліла. 

Єдина річ у її торбині, що могла викликати підозри — це крихітний зачовганий томик «Вступу до ескапології» Великого Вільямсона. Якщо в тебе така робота, що тебе вмить можуть пожбурити у ставок, ще й із зв’язаними руками, то вміння проплисти тридцять ярдів під водою, не скидаючи вбрання, і ловити бульбашки повітря поміж водоростей нічим тобі не допоможуть, якщо ти не навчишся вправлятися із вузлами різної складності. 

— Ти тут не маєш магічних сил? — спитав голос з капелюха. 

— Не маю, — відповіла міс Тік. 

Вона роззирнулася за якимсь дивним дзенькотом. Попереду прямувала чудернацька процесія. Це були здебільшого віслюки з маленькими возиками, вкритими яскравими пелеринами. Люди йшли коло возиків, запилюжені по пояс. То були переважно чоловіки, вбрані у барвисті мантії — ну принаймні вони були яскравими до того, як їх роками волочили по багнюці та курних дорогах — і чорні квадратні капелюхи, доволі дивні на вигляд. 

Міс Тік усміхнулася. 

Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку. 

— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати! 

Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить. 

На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала: 

— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся. 

Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се. 

— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама. 

Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця. 

Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям. 

Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?». 

Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія