Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Олена обернулася в напрямку Максимового погляду і побачила, як до столика швидким кроком наблизився хлопець у жовтій тенісці з написом «Сюрприз». Вона відразу здогадалася, що це і є так званий професійний аніматор — який ще ідіот розгулюватиме містом у такій безглуздій тенісці.

— Вітаю. Едуард, директор фірми «Сюрприз», — одразу представився хлопець, — а Ви — Максим?

— Так.

Аніматор блискавично, не чекаючи запрошення, розташувався за столиком, і дістав із жовтого кейсу все з тим же безглуздим написом «Сюрприз» якісь папери.

— Ось, ознайомтеся, — кинув він, простягаючи їх Максимові.

Олена дивилася на хлопців з подивом, точніше, з легким шоком. Що за манери в цього директора фірми «Сюрприз»? Він хоч помітив, що за столиком сидять двоє? І Макс теж молодець — чому не представив її? Вона тут, що, невидимка?

— Едуарде, це Олена, — нарешті «прокинувся» Максим, — вона прийматиме всі рішення щодо того, як краще все організувати.

— Добре, — аніматор пересунув папери на інший край столу і розвернувся обличчям до Олени, — перегляньте і оберіть, що Вам більше підходить.

Максим, зрозумівши, що краще не чути продовження розмови, підвівся з-за столу:

— Гаразд, я піду. Оленко, обери щось таке, щоб мурашки побігли по шкірі.

— Пошуки могили відьми вночі на цвинтарі згодяться? — посміхнулася вона.

— Даремно ви іронізуєте, у нас є схожий варіант квесту, — сказав Едуард і тицьнув пальцем на один із аркушів. — Ось.

— Отакої! — усміхнувся Максим і, підморгнувши подрузі, попрямував до виходу з кафе.

Олена почала вивчати рекламні буклети. Треба віддати належне, оформлені вони були зі смаком і справляли приємніше враження, ніж фірмові кейс та теніска Едуарда. Сценарій кожного квесту подавався досить стисло, але найцікавіші моменти супроводжувалися фотографіями, схемами та картами, які ненав'язливо розкривали основну інтригу, яка часом була зовсім непередбачуваною.

— Непогано, — похвалила Олена.

— Визначилися? — поцікавився Едуард рівним голосом. — Чи щось підказати?

Олена відчула, що її починає дратувати казенна манера спілкування аніматора. Вона начебто зробила комплімент його роботі, міг у відповідь хоча б усміхнутися. Але, загалом, Олену не дуже здивувала відсутність дружелюбності в Едуарда. Такі красені, як він, ціни собі не складуть. Мабуть, вважає, що йому з його зовнішністю не личить привітність. Можна подумати, що є хоч якась його особиста заслуга в тому, що природа обдарувала хлопця правильними рисами обличчя та пропорційно складеною фігурою. Олені ніколи не подобалися люди з такою бездоганною красою — чи то вона комплексувала поряд з ними через свою повноту, чи то вони дійсно всі, без винятку, були надміру зарозумілі, щоб її зацікавити.

— Так, підкажіть, — чемно, але холодно відповіла Олена. Вона не придумала нічого кращого, як скопіювати офіційну манеру спілкування Едуарда. — Опишіть в загальних рисах, як і де проходить квест.

— У нас за містом є полігон.

— Як зрозуміти полігон? — здивувалася Олена.

— Ми викупили занедбане село.

— Нічого собі розмах! — Ні, все-таки їй не давався такий самий беземоційний тон, як у її співрозмовника.

— Усього кілька напіврозвалених хатин. Але для організації квестів це якраз те, що треба.

— Мабуть…

— Під кожен конкретний сценарій, ми трохи змінюємо ситуацію. У нас є багато декорацій. Також, якщо потрібно, наймаємо професійних акторів. Коли виберете щось конкретне, розповім докладніше.

Олена мимоволі пересмикнула плечима. Як цьому хлопцеві в безглуздій канарковій тенісці вдається розмовляти таким нудним голосом, коли йдеться про його проект, який, без сумніву, дуже талановито організований?

— Ніяк не можу визначитися, — надавши обличчю вираз дурної розгубленості, протягнула Олена. — А що ви порадите?

Вона спеціально вдавала з себе наївну дурепу. Взагалі, хитрувати їй було зовсім не властиво. Вона не вміла прикидатися, і завжди поводилася природно. Навіть коли ситуація наполегливо вимагала награності. Але хлопець, що сидіа навпроти, холодною чемністю робота просто вивів її з себе. Олена вирішила за всяку ціну видавити з Едуарда хоч якусь емоцію. Може, рекламуючи перед нею той чи інший квест, він таки виявить подобу людських почуттів?

— Можу вам порадити сценарій, про який йшлося перед тим, як пішов ваш друг. — Аніматор вказав на один із аркушів. — Квест проводиться вночі на сільському цвинтарі. За легендою, прекрасна дівчина впала в глибокий летаргічний сон. Її визнали померлою та поховали. Необхідно знайти могилу сплячої красуні та врятувати її. Не всі підказки будуть правильними. Гравцям доведеться кілька разів викопати труни з пластмасовими скелетами, які в темряві здаються дуже реалістичними.

— Занадто похмуро, — не в змозі придушити гримасу жаху на обличчі, вигукнула Олена.

— Тоді, можливо, вас зацікавить квест під назвою «вогонь, вода і бабло». За легендою людина, яка пройшла три стихії...

— Зачекайте, — перебила Олена. — Вогонь і вода — зрозуміло. Але третьою стихією, наскільки мені відомо, завжди вважалися мідні труби. Тобто випробування славою. Хіба ні?