Читати книгу - "Ключик, Ірина Червінська"

Здалеку насувався шторм…

* * *

Вода зовсім вистигла. Невже я заснула?

Відкрутила тремтячими руками гарячу воду, та з крана не пролилось ні краплі.

Так уже повелось в цьому містечку, що з настанням холодів найпершими на них реагують старі стальні трубопроводи в підвалах будівель. Реагують свищами і тріщинами різного калібру, прорваними прокладками на фланцевих з’єднаннях, бригадами сантехніків в засмальцьованих спецівках у сирих підвалах та балонами з карбідом біля під’їздів. А також багатогодинною відсутністю води.

Довелося вилізти з літеплої ванни, накинути махровий китайський халат на мокре тіло і босоніж почалапати у спальню. Гардеробна посміхнулась різнобарв’ям одягу і лавандовим ароматом засобу від молі. У відповідь я зосереджено примружила очі й упевненою рукою дістала звідти джинси й теплий светр.

Сніг скрипів під ногами, як незмащені колеса старого воза. Ліхтарне світло розсипало під ноги діаманти. І як тільки люди не розуміють, яке шалене багатство чекає на них тихими зимовими вечорами серед пустоти вулиць? Його тоді можна набирати пригорщами, втрамбовувати в поліетиленові пакети і нести через ціле місто додому невідь-нащо. Або ж просто впасти на нього і довго лежати, і, попри те, що стовпчик термометра опустився нижче плінтуса, наново відкривати зірки на небі, даючи їм чудернацькі назви. Потім розповідати всім друзям і знайомим, що відчула себе в ту хвилину другим дядечком Скруджем, який любив пірнати в морі золота. А, може, просто так, лежачи горілиць в снігових діамантах, видивлятися ніч, що чорною кішкою розляглась на цілий обрій. Уявити себе на дні човна, який легенько погойдується на хвилях котрогось з океанів…

* * *

Море вивергнуло мене, наче якийсь непотріб чи отруту. Я виявилась для нього не такою смачною, щоб воно змогло отак запросто з’їсти мене на обід.

Не пам’ятаю, скільки пролежала на мокрому піску і як вдалося звільнити від пут руки й очі. Не пам’ятаю навіть, як мене викинуло з припливом на берег. І добре, що в цих водах не водяться акули, а то неодмінно б не відмовились полакомитися свіжиною. Зате безліч дельфінів.

Дельфіни. Вони бавились моїм тілом, як надувним м’ячиком, перекидаючи зі спини на спину. Гладкі, сірі й мокрі, вони стали спасінням від безглуздої смерті, котра ще декілька десятків хвилин тому нахабно дивилась у вічі довгою прямою дошкою, що звисала за борт піратської шхуни.

Мокрий пісок панцирем обліпив тіло, посклеював пасма волосся в тугі дреди, забився в рот і ніздрі. Але краще липкий пісок, ніж товща води.

Де я? Вочевидь я потрапила в райську місцину. Довга коса піщаного берега різко змінювалась непролазними тропічними джунглями. Чи водяться там тигри й ведмеді? З іншого боку водночас і в зелень лісу, і в розлогість морської води врізались сірою масою каменю величні скелі. Зовсім близько за тими скелями гуркотів грім, їдучи в мій бік на великій брудно-синій колісниці хмар.

Тропічний шторм хвиськав по обличчю й по плечах. Щедро поливав водою, змиваючи зі шкіри пісок і сіль океану. Я сховалася під невеликим виступом скелі, наче мишка, що забилась в нірку, втікаючи від кота, і хапала дрижаки чи то від страху, чи то від холоду.

Та до мене ще не дійшло розуміння того, що це безлюдний острів, котрий запросто може бути заселений цілою купою хижаків з гострими зубами. Що уникнувши долі потопельника, натомість можу вмерти щонайменше голодною смертю. Тієї миті я відчула себе Робінзоном Крузо. Тільки я не мала свого П’ятниці.

Гроза трохи побешкетувала й покотилася далі. До берега прибило уламки якогось корабля і навіть невеликий рундук. Я не мала охоти марудитись із допотопним замком, тому просто збила його каменем. В ящику я знайшла якісь ділові угоди, одяг, кресало і пляшку рому. Паперами я розпалила вогнище, одяг і спиртне пішли також за призначенням. Солодке сп’яніння вклало мене біля теплої гриви вогню й приспало, як невинне дитя…

* * *

Ліфт чемно відрахував вісім поверхів і розтулив пащеку дверей, випускаючи мене назовні зі своєї утроби. Ґудзик дзвінка байдуже дивився чорним оком. За дверима металічно залунала різдвяна мелодія з американських фільмів про щасливий Новий рік.

І нічого. Нуль без патичка. Лиш голодний кіт нявчав під дверима. Протяжно так і жалібно.

Начхавши на всі пристойності й закони недоторканості приватного житла, дістаю маленький блискучий ключик і відчиняю нові броньовані двері.

Темрява вдарила в очі, тиша — у вуха. Руда котяча маса безцеремонно тупцяла лапами по шкіряних черевиках. У вітальні одиноко блимав монітором не вимкнутий комп’ютер. Цікавість переважила над страхом прочитати щось не те в свіжих листах електронної пошти.

«Ти вже нагодував свою ненажерливу корову черговою байкою? А  то ще її підозр і розбору польотів нам бракувало». Підпис якоїсь там особи жіночого роду і нинішня дата.

З поступовим прочитанням попередніх повідомлень клацання комп’ютерної мишки щоразу більше нагадувало громове відлуння.