Читати книгу - "Ключик, Ірина Червінська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Такого солодкого і міцного сну я не пам’ятала вже давно. Снилися райські сади, співочі птахи з барвистим пір’ям і велетенський будинок зі сліпучо-білими стінами. В саду була альтанка, повністю обплетена диким виноградом. Я сиділа в середині за невеликим розкладним столиком і наливала чай у чорні фарфорові чашки. А до мене в гості приходили звірі з навколишнього лісу і приносили в дарунок кожен якусь нову квітку. І вже так їх багато назбиралось, що не вистачало ваз. І я гірко плакала від жалю, що ця краса була змушена померти сухою смертю.
Це так мене в сні мучила спрага. Язик в роті опух і став схожий на дратву. Від спання на твердій поверхні отерпли всі кінцівки. Дивно, та спина не боліла. Правда, що морська вода і ром лікують усі болячки.
Хтось відчинив люк, кинувши в трюм сніп білого світла. Спочатку в невеликому квадраті люка з’явилося вимащене невідомо чим обличчя. Очі замазури видивились в напівтемряві моє непорушне тіло і одразу ж зникли. Та, мабуть, цікавість перемогла і вже через хвилину короткі ноги ліліпута (капітанового блазня) хутко спускались по мотузковій драбині.
— Гей, ти живий? — коротка долоня легенько торкнулася щоки.
І чому всі думають, що я — це «він»?
Побачивши перед собою широко розплющені голодні очі й почувши щось схоже на: «Пити», — недоросток пішов геть. А через надцять хвилин повернувся з пляшкою рому і якимось їдлом.
— На, спочатку випий цього тріла.
Я щосили замотала головою, даючи зрозуміти, що не п’ю спиртного натще, особливо зранку.
— Не хоч як хоч. Не п’єш, то й не їси.
Вимащений ліліпут хотів було піти, але я перехопила пляшку, відкоркувала і перехилила. Ну дуже вже живіт прилип до хребта. Ром, здавалося, випік мені усе черево.
— На, — він простягнув миску з їжею, а з-за пазухи дістав окраєць хліба.
Дерев’яна ложка ритмічно застукотіла по залізній мисці. Навіть мамина юшка не була такою смачною, як ця баланда, а черствий хліб здався французькою булкою.
— Бачу, тобі вже набагато ліпше. Капітан наказав вилазити нагору. Є робота. Вставай. Ходімо.
Хоч би руку подав, собака.
Там на мене чекали голка й нитки. Сьогодні, зважаючи на мій стан, мені дали «найлегшу» працю — латати вітрила.
За два дні на морі настав повний штиль. Сонце пекло немилосердно. Капітан занепокоєно видивлявся щось в підзорну трубу і час від часу навіжено бігав по палубі, наказуючи то підняти вітрила, то опустити їх, то змінити положення.
Проте судно застрягло посеред океанських вод, наче вкопане.
Ввечері капітан у своїй каюті ще довго палив гас у лампі. І коли вся команда вже давно мирно хропла в гамаках на нижній палубі, той міряв і вираховував відстань до найближчого порту.
Наступний ранок видався надзвичайно спекотним і приніс біду. В мене почалося звичайне жіноче. Хтось із команди помітив плями крові на штанах. І, звісно, він підійшов до капітана, шепнув щось тому на вухо і тицьнув пальцем у моєму напрямку.
Я прикривала голі перса руками й лахміттям, як тільки могла. Спочатку. Та мене знов прикували до ганебного стовпа. Ото вже не щастить! Я намагалась кричати, бо вирватись з міцних піратських рук було несила. Та з рота, крім незрозумілого нявчання, нічого більше не виходило. Чому?
— Хлопці, ви уявляєте — на нашому кораблі жінка! — Майже урочисто промовив капітан. — А я вже другу добу ламаю собі голову, з якого це дива ми потрапили посеред моря в штиль саме тоді, коли в нас закінчились запаси прісної води. Хто тебе сюди підіслав? — з прихиленого майже впритул писка пірата від його натужних окриків навсібіч летіли бризки слини.
І як я маю переконати його та усіх цих піратів, що й сама не відаю, як потрапила на судно, і що не маю ні найменшого бажання тут залишатись? Бо я і далі вперто мовчу і не розумію чому.
Два сильних ляпаси розпанахали нижню губу. З невеликої тріщини цівкою потекла кров, а з очей сльози.
— Смілива жінка, якщо мовчить. Хіба що… — капітан різко схопив залізними пальцями обличчя і примусово відкрив мені рота, уважно туди заглядаючи.
— Та, гей-би, все на місці, — розчаровано процідив він. — Говори, бестіє, хто ти така?! — капітан мав вельми гучний голос.
Сльози і кров з’єднувались на шиї в один потічок, що сповзав усе нижче голим тілом.
— Може, вона просто німа? — припустив хтось із команди. — Відколи вона тут, ніхто не чув від цієї гадини й слова.
— У, до дідька! Це, мабуть, той чортяка підсунув її, знаючи про нестачу людей на моєму кораблі. Ну нічого, я ще з ним поквитаюсь. А цю запроданку згодувати акулам! — капітан попрямував на верхню палубу. Напевно, хотів краще бачити страту найбільшого нещастя усього моряцтва — жінки на кораблі.
Мені зав’язали очі, скрутили руки за спиною і виштовхали на пряму дошку. За бортом шуміло схвильоване море, готуючись до ритуалу прийняття мого тіла в свої обійми…
Подув гарячий південно-східний вітер.
— Підняти вітрила! Лягти в дрейф! Чого стоїш? Рухайся, падлюко, — стукав капітан по палубі дерев’яним посохом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключик, Ірина Червінська», після закриття браузера.