Читати книгу - "Українці в ірландському Корку: становлення громади, Леонід Добрянський"

Я розпитав корківських діаспорян про давнішні часи їхнього життя і ось, що вони мені розказали.

Аня Кушнір розповіла, що її батько – Олександр Іванович Кушнір, приїхав у Ірландію у 1999 році. Він разом з групою українців приїхав спочатку поромом у Йол і жив там у біженському таборі. Дещо пізніше він потрапив у Корк і щотижня ходив реєструватися у Гарду. Там познайомився з іншими українцями, які жили раніше у Горлівці, Одесі, Черкасах, Львівській області і дістались сюди незалежно одне від одного. Багато було мігрантів з Чехії, Литви, Латвії. В основній масі всі вони не володіли англійською, але були російськомовними, і це їх гуртувало і полегшувало життя. Аня вирішила залишити рідний Донецьк і податися до батька в Ірландію, але дозвіл на об’єднання сім’ї вдалося отримати лише через три роки, у 2003 році. Вже тут, пізніше, вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Тарасом Кушніром. Виховують трьох синів. В ті часи школа, всілякі дитячі свята, спілкування – все у її колі було виключно російськомовним. Так тривало до 2014 року.

Світлана Захарова розказала, як на початку 2000- х років у Корку та інших містечках на півдні Ірландії стихійно сформувалась група українців, які незалежно одне від одного виїхали з України в пошуках кращого життя. Переважно їм було тоді до 30-ти років. Поступово вони перезнайомились між собою і інколи зустрічались, переважно на свята.

Найбільш активними, кого назвала Світлана Захарова, учасниця тих подій, були Данилюки Віктор і Оля, Людмила Висоцька, Аня і Тарас Кушніри, Алекс, Рома, Нікіта, Таня, Наташа Баклі, Ірина і Володимир Котики.

Наташа Баклі народилась у Сєвєродонецьку на Луганщині. Після закінчення педінституту викладала англійську в школі і паралельно, вечорами, керувала своєю власною приватною студією з вивчення іноземних мов. Вона завжди була дуже енергійною і мріяла подорожувати світом. В Ірландії Наташа з’явилась на початку 2001 року. Це були часи стрімкого розквіту економіки країни, названі «Кельтський тигр». Готельний бізнес переживав бум і персонал запрошувався з різних країн. Вона приїхала з робочою візою і почала роботу офіціанткою у одному з готелів Кілларні.

З часом вона переїжджає в Корк і, отримавши кваліфікацію перукаря і стиліста, стає, врешті-решт, викладачем перукарського мистецтва. Коло спілкування було переважно ірландським. Тут вона зустріла свого чоловіка, ірландця, сьогодні має двох дітей і пристрасно закохана в Ірландію.

Як вона сама пише, політика в Україні її тоді не цікавила, вона дбала про своїх батьків і періодично приїздила до них на свята. Все різко змінилося у 2014 році, коли родина в Україні була змушена ховатися від російських бомб.

Людмила Висоцька приїхала в Корк разом з чоловіком у 2003 році. Фахові знання з географії, отримані у Львівському університеті, тут не згодилися, тому довелось отримати більш запитану кваліфікацію бухгалтера. Українців було тут мало, контактувала переважно з литовцями, грузинами і молдаванами. Ті, хто мав малих дітей, спілкувались між собою найбільше. Бажання триматися купи у українців з’явилося аж у 2014 році. Тоді, як вона пише, ми вперше об’єдналися. Хоча це робили далеко не всі з українців, хто жив тоді у Корку. Багато хто з них ностальгували за радянщиною і світили своїми обличчями на парадах до 9 травня. Багато хто з гордістю ототожнювали себе з усім російським. Але часи міняються і частина з них тепер є завзятими українцями. І це вселяє оптимізм.

Аня Таранова Розповіла таке.

Я разом зі своїм чоловіком Юрієм працювали в Україні в компанії, що була офіційним дистрибʼютором Apple: я - перекладачем, Юра - інженером із локалізації. У 2010 році ми вирішили прийняти пропозицію компаніі, переїхати в Корк і продовжити співпрацю вже тут, на новій локації. Всі організаційні питання з релокації роботодавець брав на себе. Спочатку ми жили в центрі міста, а згодом перебрались у Балінколіг. В Корку ми, як сім’я, спілкувались переважно з сім’ями колег по роботі.