Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Якщо скажу, що пам’ятаю, то збрешу,— сказав Ґупта.— Вілма була дуже тиха. Не чув, щоб з нею були якісь проблеми.

По короткій паузі Ґупта додав:

— Дуже сподіваюся, що я зараз нічого не вигадую, але наче пам’ятаю, що у Вілми був проблемний чоловік. Здається, Марго казала, що Вілмі варто з ним розлучитися. Не пам’ятаю, чи вона це сказала просто Вілмі в очі... мабуть, так і було, це схоже на Марго... але факт,— провадив він,— що потому як я пішов з клініки, Вілму звільнили. Казали, що вона пиячила на роботі. Вона справді завжди приходила з термосом... Але припускаю, що тут я наплутав, тож не робіть великих висновків. Як я вже казав, це сталося після мене.

Двері до вітальні відчинилися.

— Ще чаю? — спитала місіс Ґупта й забрала тацю і вже холодний чайник, а Страйкові, який схопився їй допомагати, звеліла сидіти й не метушитися. Коли вона пішла, Страйк спитав:

— Я можу попросити вас згадати день, коли Марго зникла, докторе Ґупта?

Ніби зібравшись на силі, дрібний лікар відповів:

— Звісно. Але мушу вас попередити: все, що я пам’ятаю про цей день, це те, що я свого часу розповів поліції. Розумієте? Зараз моя пам’ять уже не та. Я здебільшого пам’ятаю те, що казав інспекторові.

Страйк подумав, що нечасто свідки настільки свідомі. Він мав великий досвід збирання свідчень і знав, що люди міцно тримаються за першу свою версію; цінна інформація, про яку не було згадано цього першого разу, часто губиться під шаром більш формальної версії, яка заступає собою справжню пам’ять.

— Нічого страшного,— сказав він Ґупті.— Просто розповідайте все, що пам’ятаєте.

— Отже, день був цілком звичайний,— почав Ґупта.— Єдине, що хоч трохи вибивалося зі звичного графіка,— одна з дівчат з реєстратури мала на другу тридцять йти до зубного лікаря. Власне, то була Айрін. Ми, лікарі, працювали кожен у своєму кабінеті. До другої тридцять дівчата були в реєстратурі, потім Айрін пішла, і Глорія лишилася сама. Дороті була на своєму місці до п’ятої — о п’ятій вона зазвичай ішла додому. Дженіс була в клініці до обіду, потім пішла на виклики, як це було заведено. Марго я кілька разів бачив на... не те щоб на кухні, але в нас був куточок, де були чайник і холодильник. Вона раділа через Вілсона.

— Через кого?

— Гарольда Вілсона,— усміхнувся Ґупта.— Напередодні були вибори. Лейбористи отримали більшість після того, як він з лютого став лідером меншості.

— А,— кивнув Страйк,— точно.

— Я пішов о пів на шосту,— провадив Ґупта.— Попрощався з Марго, в неї були відчинені двері в кабінет. Бреннер зачинився. Я вирішив, що в нього пацієнт. Звісно, про те, що було далі, я не можу говорити обізнано, бо я вже пішов,— додав він,— але можу переповісти те, що чув від інших.

— Якщо ваша ласка,— сказав Страйк.— Мене особливо цікавить та пацієнтка, через яку Марго затрималася.

— А,— Ґупта склав кінчики пальців разом і закивав,— ви чули про таємничу чорняву панну. Все, що про неї знаю я, я почув від маленької Глорії. Ми приймали пацієнтів у порядку живої черги. Хто реєструвався на прийом, теж приходили й чекали — якщо, звісно, то не було щось невідкладне. Але ця жінка прийшла з вулиці. Вона не була нашою пацієнткою, але мучилася від сильного болю в животі. Глорія сказала їй зачекати, а потім пішла спитати, чи Джозеф Бреннер її прийме, бо в Марго були пацієнти, останні на той день.

Бреннер не зрадів проханню. Поки Глорія говорила з ним, Марго вийшла з кабінету разом зі своїми пацієнтами — то була мама з дитиною — і сказала, що подивиться пацієнтку, бо просто з клініки йде на зустріч з подругою у паб неподалік. За словами Глорії, Бреннер буркнув щось на взір «дуже люб’язно з вашого боку», і як на нього, це була цілком дружня репліка. Тоді від узяв пальто й капелюх і пішов.

Глорія повернулася до прийомного покою і сказала дівчині, що Марго її подивиться. Та пішла до кабінету й лишалася там довше, ніж очікувала Глорія. Десь двадцять п’ять, якщо не тридцять хвилин. Була вже чверть по шостій, а Марго мала зустрітися з подругою о шостій. Нарешті пацієнтка вийшла з кабінету й пішла. Далі вийшла Марго, уже в пальті. Сказала Глорії, що запізнюється на зустріч, і попросила її зачинити клініку. Тоді вийшла під дощ... і більше ніхто її не бачив.

Двері вітальні знову відчинилися. Увійшла місіс Ґупта зі свіжозапареним чаєм. Страйк знову підвівся, щоб їй допомогти, і знову отримав наказ сидіти. Коли вона пішла, Страйк запитав:

— Чому ви сказали, що пацієнтка була таємнича? Бо вона не була приписана до клініки чи...

— О, то ви не в курсі цієї історії? — спитав Ґупта.— Ні-ні. Річ у тім, що потім було багато розмов про те, жінка то взагалі була чи ні.

Усміхнувшись тому, як здивувався Страйк, він пояснив:

— Почалося з Бреннера. Він тільки пройшов повз неї, але детективу сказав, що бачив чоловіка і здивувався, коли потім почув, що то була жінка. За словами Глорії, то була кремезна молода панянка, чорнява — «мов циганка», так вона сказала... термін не дуже політкоректний, але такі були її слова. Звісно, більше ніхто з нас її не бачив, тож важко судити. Поліція оприлюднила звернення до тієї дівчини, але ніхто не відгукнувся, тож детектив почав тиснути на Глорію, щоб та підтвердила, що йдеться про переодягненого чоловіка чи що вона могла помилитися, вважаючи, що то жінка. Але Глорія стояла на тому, що здатна відрізнити жінку від чоловіка.

— Детектив — то Білл Талбот? — спитав Страйк.

— Саме так,— кивнув Ґупта й потягнувся по чай.

— Як гадаєте, він хотів думати, що в клініку приходив переодягнений чоловік,