Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Ті, хто займалися цим ремеслом, мали неподалік власні кімнати; небезпечнішою породою були ті, які не показувалися завидна, вони прибували з села й підстерігали п'яних. Вони були напівманекенами; одну з них убили в її ж кімнаті. Коккель, судовий паталогоанатом проводив її розтин. Зокрема, він казав про дві воскові прокладки, які дівчина прикріпляла на час нічної роботи, імітуючи круглі щоки.

Розмови п'яниць були безкінечними — партнери не могли ніяк розійтися; думки з труднощами торували шлях крізь мозок, аж поки хтось із сусідів не вимагав тиші. Але в розмовах між ремісниками, батьками родин, сутенерами іноді можна було почути дивовижні речі. Коли думки розпливаються й стають пласкими, проступає бажання, яке є їхньою матір'ю. В белькотінні під місячним світлом виказується те недоступне, що є спільним для всіх нас. Потуги стають сміховинними, тягар заважким. Тут стає очевидно, де закінчується будь-яке зусилля. Ймовірно, Шекспір часто прислухався до таких розмов, і не без вигоди для себе. Так само й співчуття, яке робить бюхнерового Войцека[168] трагічною фігурою, має ту саму основу.

90

Усьому цьому передували спостереження за життям довкола Александерплац[169] і пізніший досвід. Прогулянки, на які я близько 1930 року вирушав наодинці, а часом у супроводі Едмонда, відрізнялися від тих, на які зразу після Першої світової я вирушав із Цербіно.

Мені припало до душі ім'я мого товариша, оскільки він нагадував мені персонажа з комедій Ґольдоні.

Грубі риси анімалістичного обличчя, брутальний інтелект із вайлуватим гумором. Безробітний або й краще: без роботи, але не без засобів, походження яких було доволі сумнівним. Пасторський синок, кримінальні схильності. Він спав у Далемській віллі, йому протегувала стара подружня пара, яка була переважно у мандрах; у цих спальнях він також проводив свою сієсту. Одного пообіддя старі несподівано повернулися й одразу захотіли трохи відпочити. Цербіно заледве встиг залізти під ліжко й мусив сидіти там тихо протягом двох годин. Жаскі думки крутились у нього в голові.

У нього були меланхолійні перепади настрою; він любив пофантазувати про власне самогубство. Він продумав його до найменших деталей. Ніхто не мав його знайти, але не тільки цими міркуваннями нагадував він божественного маркіза[170]. У тутешніх, лісах він надибав лисячу нору з незвично великими проходами, які треба було лише трошки розширити, щоб пролізти до лігва, там все і мало статися.

Цей його задум, як і всі його плани, мав водночас фантастичні й реалістичні риси — комбінація, яка уможливлює досягнення великої мети. Час сприяв таким натурам; ми були свідками подібних випадків. Востаннє я чув про нього, коли він виринув у одному армійському штабі.

— Ну і чим там Цербіно займається? — запитав я Мартіна, який був завідувачем відділу кадрів.

— Організовує поїздки на фронт для театральних труп та скуповує під час відпустки покинуті гравійні кар'єри за берлінською міською смугою.

— А навіщо це йому?

— Каже, що після війни вони матимуть вартість золотих копалень, оскільки люди не знатимуть, куди подіти уламки будівель.

Тобто він створив таке собі товариство мертвих душ. Це було двадцятьма роками пізніше, незадовго до того, як його поглинула катастрофа. Безслідно, як він собі бажав, та ще й у норі, але не лисячій.

Якось він став приходити до мене частіше, ніж я мав до того охоту, й хотів, щоб я кудись із ним ішов. У мене був якраз час для читання, окрім того я не міг виспатися, як Цербіно, натомість мусив щоранку прибувати за телефонним дзвінком на Бендлерштрасе або на Фрідріхштрасе і працювати там над різними приписами. Формально робота була доволі зручною, але я мусив бути уважним. Нас було четверо, окрім мене ще Гюттманн, Кінітц та Вестернгаґен; посади були перспективними, про це свідчить хоча б те, що ці троє стали генералами, а Кінітц навіть командувачем. Я бачив, як під час наступу у Франції він промчав повз нас; колони на марші мусили відійти до краю дороги, а польові жандарми на мотоциклах постійно сигналили, прокладаючи йому вільний шлях. Я чув, що під час оборони Берліна Вестернгаґен загинув від рук російських снайперів, перепливаючи річку Шпрее.

91

Коли приходив Цербіно, то спершу мав мене збадьорити. Це вдавалося йому безпомильно, адже він мав дар переконання, який міг би бути окрасою навіть комівояжера. Якось, коли в мене починався грип, він пішов до аптеки й повернувся з піґулками, які змусив мене проковтнути. Після цього ми поїхали до Меморіальної церкви й, постійно зупиняючись, пройшли всю вулицю Курфюрстендамм[171] аж до Галензее.

Але Цербіно більше подобалося ходити на Александерплац. Там він полюбляв «заговорювати з дівками». Й справа не завжди цим обмежувалася. Загалом такі типи тільки псують усю справу, професіонали не дуже їх люблять. Але Цербіно тут був винятком. Його аж ніяк не можна було назвати гарним із себе, як Крамберґа, але він був наділений якоюсь непереборною вітальністю. Один суб'єкт, який роздавав усім нам клички, охрестив його «негром». Часом він називав його також «звіриним», натякаючи на сильний дух, який постійно його оточував.

Усе це справляло свій вплив, а ще він мав кримінальну жилку. Великий ніс, масивні губи, грубе підборіддя і блиск в очах — залишалося загадкою, як такий тип міг бути вихідцем із пасторського дому. Власну зовнішність він міг би зробити своєю професією, як то роблять деякі кіноактори, чи навіть ще краще — перевтілюватися в персонажів, яких вони грають. Одного разу я почув від дівчини з високим, пронизливим голосом, яку він підчепив своєю звичною манерою, завівши з нею розмову: «Нам просто потрібне ліжко», — це звучало як визнання професійності, зведене до найкоротшої формули.

92

З економічної перспективи всі ці екскурсії в часи розквіту інфляції стилістично припадали на добу експресіонізму, який змінив загальний вигляд міста. Занедбаність міських кварталів, перенаселені будинки, фасади яких уже лущилися, маси народу, які гуляли містом почасти ще у своїх одностроях — усе це було ще більше бруталізовано завдяки новим ефектам. З'явилися світлові трубки — біле, синє, червоне неонове