Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Лежачи в темряві, я нарешті усвідомила, що маю знайти спосіб поговорити з Деном. Після кількох хвилин безпорадного лежання в темряві я вирішила, що не можу більше чекати. Серце моє билося швидше від рішучості. Я встала, розправила плечі і вирушила до дверей. Час діяти.                                                                                     

Спустившись сходами, я відчула, як мої ноги тремтять від хвилювання. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися, перш ніж знову побачити Дена. Вітальня була наповнена м’яким світлом, і Ден все ще сидів на дивані, тепер розглядаючи свій телефон.                                                                    

— Ден, — почала я, намагаючись звучати спокійно, — можна нам поговорити наодинці?                          

Він підняв голову, і я помітила, як в його очах промайнула зацікавленість.                                          

— Звичайно, — відповів він, ставлячи телефон вбік. — Що сталося?                                                          

Я сідаю поряд, обережно добираючи слова.             

-Той поцілунок... Як сказати...                                        

-Ніка ... Вибач я ...я не знаю що тоді на мене найшло. Я відчуваю щось більше ніж ...я не можу пояснити.                                                                             

— Ден...я... Я знаю це не правильно, але,-я продовжила затинатися.  Ден уважно слухав, але його обличчя залишалося спокійним. Він не відводив погляду, і це давало мені сили продовжувати.                                                                   

— Коли я думаю про тебе, — продовжила я, — я відчуваю, що ти став частиною мене. І це не просто братська любов, це щось глибше.                 

Він мовчав, і я відчула, як серце моє починає калатати ще швидше.                                                   

— Ніка, — нарешті промовив Ден, — я теж відчуваю це, але це так складно.                                  

Я знизила плечима, намагаючись стримати емоції.                                                                                Тиша заповнила кімнату. Я чекала на його відповідь, кожна секунда здавалася вічністю.

— Я не знаю, що з цим робити, — сказав він, нарешті. — Але мені важливо, щоб ти знала: ти для мене значиш більше, ніж просто сестра.            

Ці слова стали для мене рятівним колом. Я знову зітхнула, але вже від полегшення.

— Тоді, можливо, нам варто спробувати зрозуміти, куди це нас веде?                                                            

Він кивнув, а я відчула, як у мені зароджується нова надія. Ми ще не знали, куди нас заведе цей шлях, але готовність поговорити відкрила двері до чогось нового.                                                                

Коли я повернулася в свою кімнату, мені стало легше. Я розуміла, що це лише початок нашого шляху, але тепер у нас була можливість розібратися в своїх почуттях. І, можливо, в нашому житті скоро з'явиться новий, незвичайний розділ.