Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зовсім нічого?
Отже, те, що вчора здавалося найміцнішими ланцюгами, сьогодні вже не варте уваги.
Щось трапилося…
— А бодай би ви й не прокидалися, п’янюги! — Тамара, широко розставивши ноги, нахилилась до Юрка, почала торсати за плечі.
— Облиш, сам встане, — ніби вперше почула свій грудний голос. Приємний.
Починався новий день, сонце зігрівало обличчя, запалювало щоки, а плечі все пам’ятали дотик теплих рук з довгими пальцями, міцними і ніжними.
Вона рухалась, мов у сні. Збирала в сумку речі, свої та Федькові, заливала в бак машини пахучий до запаморочення бензин, допомагала Тамарі готувати сніданок, навіть жартувала з малим, чорним, як жук, Даньком, але бачила все, наче на екрані — старий, багато разів бачений фільм про чиєсь чуже життя, не її.
Іноді раптом привертали несподівану увагу знайомі плями на старих шпалерах, брудна раковина в кухні, завжди повна немитого посуду. Зі співчуттям думала, що Томка не від природи така неохайна, просто звикла до вічного безладдя, справ завжди стільки, що переробити всі неможливо, грошей ніколи не вистачає…
Але переймаючись рутинними справами, не переставала бачити захоплені сяючі очі. Темні, нічні, прощальні. І пізнавала в їхньому виразі закоханість першої зустрічі.
Уві сні згадувала попередній сон, який наснився раніше? Вибухово-бентежний, коли стояла серед сонячного лугу — в самісінькому його серці — і небо сліпучо-синім шатром загиналося з обох боків — і не могла поворухнутись, тільки очима стежила за дивним вершником, що тричі об’їхав кругом неї. І не сказав ані слова.
— Огнеславо! Огнасю! — покликала ззаду, з-за блакитного виднокола сестра. І чорний чаклун, у якого тільки обличчя було білим, дуже білим, усміхнувся, відірвав нарешті свій погляд від неї, злегка ворухнув поводом і помчав геть на вороному коні. А за ним, чвалом, — вершники в чорному.
І тому що останній його погляд на світанку був дивовижно схожий на перший, в серці буяла надія на майбутнє щастя.
Так не буває.
Але було…
За сніданком чоловіки ліниво копирсалися в яєчні, з кислими мінами виколупували з неї шматочки смаженого сала.
— Ну що, куме, на доріжку? — масно всміхнувся Федір.
— Та ти ж за кермом… — скривився Юрко, але трохи оживився, очі засвітилися від бажання перехилити чарку.
— Софійка поведе, не вперше!
— Ну, тоді дозволимо собі по маленькій, — полегшено згодився Юрко й заметушився, дістаючи з шафи гарну пляшку з-під імпортного бренді, наповнену мутнуватою рідиною з гидким запахом.
Чоловіки «цокнулися», випили, крякнули й набагато жвавіше заходилися біля яєчні.
Софія з подивом помітила, що їжа їй смакує, настрій усе ще гарний, і, підморгнувши, весело кивнула малому Данькові. Дитина відповіла чудовою щирою усмішкою.
— Годі чужим дітям підморгувати, — рикнув сп’янілим голосом Федір, — своїх треба заводити!
— Ще встигнете, цього добра можна й не спішити купувати, — спробувала втихомирити його Томка.
— Завжди ти її захищаєш! — розізлився Федір. — А вона, може, гнила всередині, от і не вагітніє. Стільки років живемо…
«Ні, — подумки сказала собі Софія, — сьогодні він не зіпсує мені настрою. Це залежить тільки від мене», — і мовчки поклала собі в тарілку ще маринованих огірочків — у куми Тамари вони завжди смачні виходять. А щодо дітей… Не хотіла від нього — ото й усе. Жінки таке відчувають безпомилково…
Кому це вона пояснювала? Собі? Дивно…
Юрко між тим запропонував тост:
— Щоб у нас усього було вдосталь!
— Чого вам найбільше кортить, те завжди маєте, — похмуро мовила Тамара, підносячи й свою чарку, — цього зілля ніколи не бракує.
Федір уривчасто зареготав. Останнім часом він почав занадто швидко п’яніти, вже від другої склянки. Раніше тримався довше…
Ніяк не забувався сон… Вони удвох ішли назустріч сонцю. Ніч минула. Але з кожним кроком міцніла надія на майбутнє щастя.
Чомусь вона його добре знала — невисокого чорнявого чоловіка з дуже білою шкірою. Іноді могла передбачити якийсь характерний жест, стрімкі, але не метушливі рухи. Скільки разів бачила його? Здається, лише кілька. Але на серці теплішало, коли згадувала сяюче від зоряного пилу обличчя з горбатим носом.
…З-за столу вийшла першою, щоб вивести з двору машину. Її не цікавило, скільки вони там ще наллють та вип’ють.
Прощаючись, кума спитала:
— Ти як почуваєшся? Добре? Якась дивна сьогодні, — обличчя розчервонілося. Навіщо пила з ними?
— Не турбуйся, доїду. І «скарб» свій додому доправлю.
Кума покусала губи, зиркнула спідлоба:
— Що це за іскри?
— Іскри? Які?
— У тебе в очах.
Здивувалась, але за мить уже опанувала себе:
— Заспокойся, Томко, це просто відблиски сонця, день сьогодні сонячний!
Упевнено сіла за кермо, звичним рухом скинула затісні туфлі — заважали як слід відчувати педалі — і сільською вуличкою скерувала автомобіль до траси. Звернувши, перемкнула швидкість — і вперше відчула, що всередині неї оселилася… істота.
Жінка. Яка під час несподіваного для неї прискорення раптом продемонструвала Софії таке захоплення, такий екстаз, вискочила зі схованки в свідомість — і злякала.
Це божевілля? Роздвоєння особистості?
Ні, ні, все гаразд. Треба заспокоїтись — і все минеться.
Біля мосту — знак, знизити швидкість. Уповільнити дихання. Це просто дівчина зі сну.
Незбагненне створіння! Її звали… Огнеславою? Огнеслава, яке незвичне ім’я… Ні, звичне, звичайне, майже своє… Зовсім своє, власне, таке ж, як і Софія. Софія-Огнеслава, одна людина — дві пам’яті.
Софійка не в лісі росла, читала про генетичну пам’ять. Нічого страшного, просто спадкові спогади прокинулися в свідомості цієї ночі. І добре, стало легше жити. Разом з ними з’явилося те, чого завжди марно прагла: упевненість, що й вона має право на радість. І зможе досягти свого. Бо варта цього. Як і кожна людина в цьому світі.
Долаючи стрімкі кілометри асфальту, все збільшувала й збільшувала швидкість.
Мчала на схід. До міста своєї долі.
Сонце попереду. Світить в очі.
Пам’ять Огнеслави заповнювала мозок, минуле спліталося з минулим, сподівання з розчаруваннями — ставали нерозривними, як світло і тінь.
Щось ззаду тихо. Поглянула в люстерко: Федір спить, повалився на бік. Загальмувавши, замкнула дверцята, щоб не випав ненароком. Бридливо здригнулась, доторкнувшись до нього.
Нічого, про це потурбуємось пізніше. Забагато проблем… Одразу всі не вирішити. Зосередимось на якійсь одній.
Поїхала далі. Нога знову сильніше натиснула на педаль газу. Опустила бокове скло — її засліпило буяння барв, чисте, ясне, прозоре; світ співав свіжим весняним леготом, зустрічав досі не відомими пахощами асфальту й бузку. Огнеслава повністю віддалася захопливому, новому чаклунству — керувати дивовижною швидкістю. Мчали на неї й відступали вбік дерева, будинки, чорно-білі стовпчики, автомобілі, люди! Стрімко летів назустріч крейдяний пунктир розділової смуги.
Обігнала маленьку вантажівочку — її
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.